Alex ST
Частина 2. Початок повісті тут.




Через кілька годин один з ведучих геологів, доктор Чарльз Еврінг, близький до командування Зорефлоту, піднявся на борт «Ентерпрайза» взяти участь в евакуації вчених з Нелви ІІІ. Саме він започаткував проект, загроза якому зараз безпосередньо його непокоїла. Спочатку команда з тридцяти п’яти вчених висадилася на Нелві, щоб спостерігати та вивчати унікальне явище розпаду ядра планети, маючи безпечний запас часу покинути її, коли сейсмічні поштовхи стануть занадто потужними. Але події розгорталися швидше. Знищення планети опинилося неминучим суттєво раніше розрахованого часу, тож непередбачена евакуація стала невідкладна – і небезпечна.

Кірк привітав високопоставленого доктора на борті та негайно наказав вирушати з варп-швидкістю вісім; таким чином дістатися Нелви ІІІ зайняло б менш ніж чотири дні. Це близько до безпечних меж можливостей корабля, але в центрі уваги Кірка був порятунок вчених, які опинилися у скрутному становищі.

Час спливав швидко. День за днем проходили у виснажливій рутині. Нарешті, лише за кілька годин від прибуття на місце, Кірк зібрав старших офіцерів у кімнаті переговорів. Знову його напружувала необхідна поспішність.

– Містере Спок, надайте будь ласка звіт із врахуванням часового фактору відповідно до ваших обчислень.

– Так, сер. – Спок нахилився вперед. – Ми дістанемося орбіти приблизно за дві з половиною години. За поточних темпів атмосферних зрушень, ми можемо утримуватися на стійкій орбіті якнайбільше протягом тридцяти шести годин. Я би радив двадцять чотири години.

Еврінг жваво кивнув. – Виглядає прийнятно, капітане. Там лише одне основне поселення, у мене є координати.

– Добре – дякую, докторе. Містере Скотт, ваш звіт? – запитав Кірк.

– Гаразд, такий швидкий політ став суворим випробовуванням, але двигуни в порядку. – Скотті посміхнувся. – Але не хотів би знов втрапити в ще якісь ці гравітаційні ями.

– Як і жоден з нас, містере Скотт, – похмуро відповів Кірк, пригадуючи шалений форсаж на Псі 2000. Тут було щось подібне. Коли почнеться розпад Нелви, «Ентерпрайз» буде тягнути вниз, якщо він ще залишиться тоді на орбіті. – От і добре, панове, а тепер кожен – до роботи. Доктор Еврінг, не бажаєте приєднатися до групи на висадку?

– Безумовно, капітане. Сховища даних несуть незамінну цінність, не кажучи вже про важливих людей там, внизу. – Еврінг казав схвильовано.

– Чудово. Зустрінемось у телепортаторній по загальнокорабельній об’яві. Містере Спок – він повернувся до вулканця, – ви візьмете командування. – Встаючи, він закінчив. – Вільні.

З кімнати вийшли усі, крім Спока. Він продовжував сидіти з незадоволеним виразом обличчя.

– Сер, – повільно почав він, – Прошу дозволу приєднатися до висадки.

– Відмовлено, – відрізав Кірк. Проникливий погляд Спока пом’якшив його тон. – Знаю. Не думайте, що я йду на поводу у Люіса. Але це задача вирішального наукового значення. Ви потрібні мені тут, на кораблі, якщо щось піде не так.

Погляд Спока не змінився, і зрештою Кірк відвів очі вбік.

– Ви впевнені, що це і є вся причина, через яку я маю залишитися, капітане?

Невпевненість в очах Кірка зникла, змінюючись блиском підозри. – Містере Спок? Ви обговорюєте мої накази? – Голос Кірка пом’якшав. – Вибач мене, друже. Я не хотів так різко. – Отримавши від Спока кивок розуміння, він продовжив. – Гаразд, це через чутки, та Люіса, вони мене трохи напружують. Гадаю, я іноді забуваю, що ти під таким самим тиском. Але Спок, зараз я занепокоєний і кораблем, і ходом рятувальної операції. Турбуватися про те, кому подобаються мої дії і кому не подобаються, немає часу. Я хочу, щоб ти був на кораблі, тому що довіряю тобі найбільше, якщо щось скоїться, і це єдина причина. – Він намагався прочитати вираз обличчя Спока, і бачив лише, що старпом виглядав непереконаним.

– Що таке, Спок? – спитав він. – Ти ніколи так сильно не реагував на подібне рішення раніше. Ти не довіряєш мені?

– Я довіряю тобі, Джим, – повільно промовив Спок. – Але як ти вже сказав... напруженість. Я теж дещо зазнав такого тиску, і дійсно, це дуже... дратівливо. Якщо ти зараз спустишся у такому стані...

– Ти починаєш казати, як МакКой, – перебив Кірк. Він не звернув уваги на Спокову невдоволено підняту брову. – Я вже не настільки збентежений. Я можу попіклуватися про себе. – Він зі впевненістю посміхнувся вулканцю. – Дивись, якщо ти будеш хвилюватися за мене, то я почну хвилюватися за тебе, а так ми більше нічого не зробимо. Нам не треба всьому цьому піддаватися. Ти тут, я там, але ми залишаємося разом.

Нарешті, Спок кивнув. Він все ще не був цілком задоволений, але не став продовжувати сперечатися, піддаючи цим проблем Кірку.

– Чудово, капітане. Здається, тепер у нас обох є робота, – сказав він більш заспокійливо, ніж почувався сам.

Кірк посміхнувся у відповідь та вийшов з кімнати.

Спок залишився ненадовго, обдумуючи ще раз тривожний ланцюжок подій, які діяли на них обох все більше і більше. Уітні та Люіс були незадоволені, коли він відмовився від відпустки. Спок ніяк не міг зрозуміти, чому посадовці, здавалося, не усвідомлюють суті служби. Чи то його вулканське уявлення настільки несхоже, чи то посадовці засліплені уявною провиною з боку Спока? Вони не бачили, що єдиною альтернативою відпустці для нього було вирушити на місію разом з капітаном, будь вона небезпечна чи ні.

Може, вони не розуміють навіть суті присяги Зорефлоту? Він завжди ігнорував особисті вподобання та сімейні зв’язки, щоб служити Зорефлоту, на кораблі; чому цього разу стало інакше? Спок знав, що вчинив правильно, відхиливши пропозицію взяти відпустку. Спираючись на незворушне почуття гідності, він був цілком готовий відстоювати своє рішення.


Поки команда з семи чоловік спускалася до поселення науковців, Спок пильно стежив за показаннями сенсорів. Він ретельно вносив та обчислював усі зміни сили тяжіння, вносячи поправки в курс, коли орбіта ставала нестабільною.

Згодом, від капітана Кірка надійшло повідомлення. Вони були в поселенні та засікли тридцять колоністів. Інші п’ять були на іншій ділянці дещо осторонь. Він наказав Споку розпочати підйом знайдених людей, а сам у супроводі двох охоронців відправився на пошуки тих, кого не вистачало.

– Капітане, – попередив Спок, – запас часу дуже невизначений. Я рекомендую повертатися.

– Якнайскоріше, Спок. Я буду на зв’язку. Кінець зв’язку.

Спок занепокоєно повернувся до сканера. Нелогічно, але він жалкував, що не наполіг на супроводженні Кірка. Він знав, що капітан цілком компетентний і сам, але ніколи не було легко просто сидіти і чекати.

На щастя, обов’язки не лишали часу на роздуми. Тридцять чотири людини і дві партії вантажів та запасів уже підняли на борт. Це зайняло більше часу, ніж очікувалося; Скотті доводилося налаштовувати параметри щоразу заново. Спок чекав у телепортаторній, поки Еврінг не повернувся в останній групі.

– Там внизу стає дедалі суворіше, командере, – він привітав Спока. – Вже було кілька невеликих поштовхів.

– Ми в курсі цієї активності, докторе.

Раптово свист інтеркому перервав їх розмову. – Мостік визиває містера Спока, – то був Чехов. – Сер, в районі посєлєнія велике землетрясіння!

– Ви намагалися зв’язатися з капітаном? – спитав Спок. В його думки вкралася іскорка стривоженості, але він рішуче приборкав у собі це хвилювання.

– Ми стараємося, містере Спок, – відповіла Ухура. – Відповіді нема.

– Командере, – м’яким голосом мовив Еврінг, – Я б хотів порекомендувати залишити це місце якнайшвидше. – Вулканець несхвально підняв брову. Еврінг продовжив. – Я знаю, що там ще вісім чоловік. Але корабель, його вантаж та пасажири надто цінні, щоб ризикувати.

– Це вісім життів, докторе. Ми будемо чекати на сигнал від капітана, – відповів Спок.

– Можливо, він загинув, містере Спок. До речі, вельми великі шанси, що всі вони загинули після такого потужного землетрусу.

– Так, – болісно визнав Спок, – він можливо загинув – але ми повинні прикласти всіх зусиль, щоб точно встановити, так це чи ні. – Неохочий більше втягатися у неприємну розмову, він додав, – Вибачте, докторе, я потрібен на містку.

Протягом наступних кількох годин зловісне застереження Еврінга болісно ставало все більш правдоподібним. Сенсори прочісували спустошену поверхню, і живих створінь не було. Спок обґрунтовував це некоректною роботою інструментів та все більшою складністю взагалі отримувати точні показання. Оскільки розпад планети прискорювався, орбіті «Ентерпрайза» загрожувало небезпечне зниження, а Спок все не віддавав наказ залишити її. Пошук та спроби встановити зв’язок продовжувалися.

Нарешті, Еврінг прибув на місток. Неминучість суперечки напружила Спока.

– Командере Спок, ви маєте забрати звідси корабель! Ті накопичувачі, що ми підняли на борт, дуже цінні і їх неприпустимо втратити. Як вчений, ви маєте це розуміти.

Спок помітив заклопотаність чоловіка речами, порівняно з людьми, і ця позиція змусила його почуватися незручно. – Ми не засікли капітана та інших, – твердо наполіг він. – Якщо, здається, немає шансу знайти їх з корабля, я спущуся на поверхню і здійсню пошук особисто.

– Ви мабуть божевільний! Ви ризикуєте власним життям через те, що втрачено? Чи усвідомлюєте ви, що вулканічна активність посилюється? Якби вони були живі, то вже зв’язалися б з нами.

Спок терпляче відповів. Він багато разів прокручував це в думках. – Якщо вони можуть вийти на зв’язок.

Еврінг похитав головою. – Ні. Я не можу цього дозволити. Не розумію, чому ви так одержимі порятунком кількох людей, коли у вас більше 400 життів, вартих піклування.

– У нас залишилося кілька годин до безпечної межі – три цілих двадцять п’ять сотих, точніше кажучи. Ваші заперечення ретельно занотовані, докторе. – Він хотів, щоб чоловік пішов геть та не совав носа у його рішення. Його капітан міг бути поранений, без свідомості, можливо він помирав; Спок не міг більше гаяти дорогоцінний час на з’ясовування, що з ним сталося. Нарочито не звертаючи уваги на Еврінга, Спок увімкнув інтерком. – Місток викликає інженерний відсік. Нехай містер Скотт з’явиться до мене в телепортаторну.

Старший інженер вже чекав на місці. Спок одразу пішов до панелі керування, його рухи були рішучі, і він й не підозрював, що Скотті бачить, яке туге обличчя Спока, як напружена шия, і як ледве помітно тремтять його пальці. Для спостережливого ока він виглядав, наче вкрай натягнута тятива лука. Й раніше бувало, що схвильованість за життя капітана, відповідальність за корабель та екіпаж лягали тягарем і випробовували фізичні та душевні сили вулканця. Але тепер, здавалося, було іще щось інше, якась прихована причина, яка виснажувала його та чинила всередині тиск, що шукав виходу.

Усвідомлюючи проникливий погляд на себе, Спок підняв очі з панелі керування.

– Щось не так? – підкреслено запитав він.

– Містере Спок, ні, ви не йдете туди самі. – Скотті не міг втримати несхвалення у власному голосі.

– Інструменти не засікли капітана та інших. Через цю турбулентність немає впевненості в їх точній роботі, і це означає необхідність пошуку особисто.

– Ми навіть не знаємо, чи спрацює телепорт як треба. Можемо не змогти повернути вас.

– Ми повинні взяти на себе цей ризик. – Спока був зовсім не налаштований на суперечку. – Я доручаю вам командування. Якщо я зазнаю невдачі та чекати далі стане небезпечно, ви зобов’язані вивести корабель з цього району.

Не встиг Скотт відповісти, як пролунав інтерком. Спок натиснув кнопку.

– Містере Спок, – почувся голос Ухури, – повідомлення від головного управління Зорефлоту.

– Від Зорефлоту? – Спок спантеличився. Чому головне управління зв’язується з ними?

– Так, сер. Доктор Еврінг наполіг здійснити виклик до них.

Еврінг. Що він там робить?

– Прокиньте канал сюди, лейтенанте, – сказав їй Спок. Через мить знайоме обличчя адмірала Люіса з’явилося на екрані телепортаторної, і хоча зв’язок був не дуже, з першого погляду стало зрозуміло, що розмова буде гаряча.

– Містере Спок, – почав він різко. – Що там коїться? Де капітан Кірк?

– Капітан і семеро інших на поверхні планети. – Спок казав терпляче, але рішуче. Ми наразі намагаємося врятувати їх, адмірале.

– Доктор Еврінг передає, що ситуація надто небезпечна, щоб залишатися в цьому районі, і ви відмовляєтеся вивести корабель.

– У нас ще є три цілих вісімнадцять сотих годин до безпечної межі, – пояснив Спок.

З містка втрутився голос Еврінга. – Ми в цьому не впевнені. Жодні інструменти не працюють належним чином, а планета руйнується. Він бере на себе непотрібні ризики життями всіх, і всіма даними, лише щоб витягнути вісім чоловік, які, по всій ймовірності, вже мертві.

– У нас немає доказів цього, – заперечив Спок.

Адмірал Люіс неначе повагався секунду і вирішив. – Занадто ризиковано. Ми не можемо покладатися на шанс. Містере Спок, наказуйте виводити корабель з небезпечної зони просто зараз.

У вулканця похолоділо всередині, але його голос, підтримуваний логікою слів, майже залишався звичайним.

– Сер, капітан і науковці, можливо, поранені. Ми не можемо покинути спроби пошуків. Вони опиняться приречені на смерть, якщо зараз полетіти.

– Він всіх тут прирече на смерть, якщо ми залишимося, – засперечався Еврінг з відтінком жаху в голосі. Споку набридло втручання цього чоловіка та гаяння цінного часу.

– Докторе Еврінг, – сказав він прямо, ігноруючи Люіса. – Я командую на «Ентерпрайзі» і сам вирішую, коли вирушати. Я в курсі небезпеки і безпечної часової межі. Якщо мені буде потрібна ваша порада, я сам звернуся по неї. – Його тон був такий владний, що майже зупинив Люіса, котрий слухав. Потім адмірал зібрався думками.

– Ваші повноваження перейняті, містере Спок, – різко випалив він. – Я мушу послухатися опротестувань доктора та попіклуватися про безпеку корабля та людей на борті. На жаль, перевага на його стороні. Просто зараз ви припиняєте пошуки і вирушаєте на варп-швидкості.

– Сер..., – Спок почав запевняти знову.

– Це наказ, містере Спок. Кінець зв’язку. – Канал закрився з боку Зорефлоту.

Спок та Скотт здивовано подивилися один на одного. Затим інженер із невірою сказав.

– Він хоче, щоб ми залишили капітана? Відмовилися від пошуків... полетіли геть... – він не зміг продовжувати.

Спок збився, і його спроби втримати самовладання було ясно видно.

– Не зовсім, – спочатку він майже прошепотів хрипко, потім голос став рішучішим, – Ви перемістите мене до оцих розрахованих координат і, як ми говорили, вирішите на власний розсуд, коли необхідно покинути район.

– Містере Спок, але то ж був прямий наказ від адміралтейства! Він не залишає місця тлумаченню. Тут не можна залишатися. – Скотт хвилювався. Спок і раніше ризикував, сперечався із Зорефлотом, але зараз його позиція, здавалося, не відповідала звичним манерам. Вулканець понурив голову, і раптово відчув, як відповідальність командування, напруженість останніх місяців, конфронтація із Зорефлотом та, найбільш гостро, очевидна стривоженість за Кірка цього разу лягли на нього особливо важким тягарем. Він промовив тихо, його погляд шукав розуміння інженера.

– Я не можу покинути капітана вмирати, поки є шанс, що він ще живий... або інші, – додав він.

Похмурий вираз обличчя шотландця пом’якшав від співчуття чоловікові, так багато невгамовної сили якого забрали.

– Я знаю, містере Спок, – він сказав йому. – У нас немає іншого вибору. – Спок безсловесно подякував – Скотт не очікував, що він це скаже – та поглянув у бік площадок телепорту.

– Містере Спок, – той обернувся до інженера. – Я б хотів, щоб ви знали, що... вся ця біда, у яку ви з капітаном потрапили... Не всі ми думаємо щось таке. От, ми на вашій стороні, і... – збентежений, він подивився вулканцю просто в очі. – Лише поверни його, Спок.

Спок попрямував до площадок. Він кивнув. – Дякую, містере Скотт. Вмикайте.

Ох, подумав Скотті, коли у телепорті замерехтіло. Я повинен був це сказати.


Після відчутної затримки Спок матеріалізувався приблизно коло місця, де, за словами вчених, мали працювати загублені. Вони не змогли вказати точне місце, тож координати були ледве точніше за просто вгадані. Тут щойно пройшов землетрус, і шанси відшукати тих людей та капітана були нехороші.

Вулканець це розумів. Але його штовхала рішучість, не дозволяла полишити пошуки доти, поки не можна було впевнитися, живий Кірк чи ні. Еврінг турбувався не дарма. Хоча Спок формально розрахував безпечну межу часу, він ризикував кораблем та 460 життями на борті. Накази Зорефлоту не залишали часу зовсім. Він досить добре усвідомлював, на що пішов, знехтувавши наказами Головного управління, але відчував, що жодна сила в світі не зупинить його від хоча б спроб порятунку Кірка.

Іншим це здавалося б безрозсудним і безглуздим, але для Спока пошук капітана було єдиним вибором. Він не міг пояснити це «почуття». Кірк би назвав це інтуїцією, проте Спок відчував щось більше, немовбито телепатичний зв’язок, напевне співпереживання. Він лише розумів, що якимось чином знав би, якщо Кірк би загинув, відчув би його смерть. Але не зараз. Відчувалася впевненість, що капітан ще живий – можливо, поранений, але живий.

Йому вже доводилося стикатися з таким – коли вродлива Лозіра переслідувала Кірка, МакКоя й Сулу на своїй безлюдній планеті; коли Кірка, Ухуру та Чехова ув’язнили Трискеліони; коли Кірк зник у загадковому обеліску, але найбільш відчутно – коли він загубився поміж вимірів у Толіанському секторі.

Кожного разу щось усередині запевняло Спока, що Кірк живий, і ніщо не могло спинити його прагнення врятувати цього чоловіка. Але одного разу, Спок переживав, я можу помилитися – або не встигнути.

Він блукав, шукаючи, та кликав Кірка по імені. Через безперервні поштовхи та скелясту, пересічену місцевість йти було важко. Трикодер, даремний у такій бурхливій атмосфері, не знаходив нічого живого.

Дорогоцінний час спливав, і недобре передчуття вулканця ставало дедалі гострішим. Його дивували нові думки, на які, здавалося б, він ніколи не був здатний раніше. Він пізнавав у них зародження жаху, виражений страх того, що він побачить чи змусить побачити на цій планеті.

А якщо я не відшукаю його? Якщо він і справді мертвий? Ця думка була майже нестерпна. Він ризикував кораблем, більш ніж 400 життями, лише заради Кірка. Він ніколи не думав, що пішов би на це, але знав, що готовий на що завгодно, аби не покинути друга.

Спок шукав, і хоча він намагався позбутися тих думок, вони поверталися. До того, як він зустрів Кірка, він жив посереднім життям вулканця. Емоції були чужі йому, і він приймав це просто як життєвий факт. Потім він з’явився. Кірк зачепив його як ніхто і ніколи раніше, розбудив у ньому щось – почуття й думки, про які Спок навіть не знав раніше. Кірк... змінив його. Чи стерпів би Спок життя без нього тепер?

Кірк не може вмерти. Він відмовлявся в це вірити й усвідомлював, яка нелогічна ця думка. Насправді Кірк цілком міг бути мертвий, враховуючи шанси... Спок стикався з цим так часто і раніше – таке було їх життя. І щоразу немовби частинка вулканця гинула під вагою страху, поки він не бачив знов цю таку знайому постать його, живого, у безпеці, і знову з ним.

Нарешті рішучість Спока отримала винагороду, коли він побачив відблиск яскраво-жовтої форми, знаючи, що це був Джеймс Кірк. Він лежав під камінням та в землі. Спок попрямував туди, і думка впевнено підказувала, що його капітан, щонайменше, живий.

– Джим... Джим. – Страх одразу змінився полегшенням і турботою, тільки-но Спок підійшов до Кірка. Капітан був поранений, але при свідомості, й бачив, що Спок тут.

– Спок... землетрус... пробував зв’язатися... – Він затинався. Пульс у його виску був частий та слабкий, і це означало, що тиск впав.

– Знаю, Джим. Ми шукали тебе. – Спок розгрібав каміння тремтячими руками, очі вченого шукали видимі травми. Тіло Кірка ослабло під вагою осипаної скелі; здавалося, були переломи і внутрішні ушкодження. Глибокі рани нижньої половини тіла та ніг кривили, і починався шок. Навіть якщо травми були б поверхневі, болю, втрати крові та годин лежання на неспокійній поверхні приреченої планети було б достатньо, щоб виснажити капітана.

– Там інші... – намагався промовити Кірк.

– Шшш... Джим. Не розмовляй. Я заберу тебе на корабель. – Спок просунув руку під плече Кірка, підтягуючи його до себе. Шкіра Кірка була холодна, волога. Слабкими пальцями він вхопився за тканину синьої форми.

– Спок... будь ласка...

Спок нахилився вухом ближче, щоб розчути хрипкий шепіт Кірка. – Що таке? Що ти хочеш?

– Вчені... охоронці... може ще живі... не можна лишити їх...

– Ми не знаємо, де вони.

– Я... знаю. – Раптом Кірк застогнав, і його голова впала на груди Спока. Збентежений, Спок на мить затримав подих, та зрозумів, що Кірк знепритомнів. Спок підняв його, підтримуючи підборіддям рудувату голову, щоб вона не закидалася назад.

– Протримайся ще трішечки, – прошепотів він. Хоча й досі занепокоєний, тепер він дозволив собі відчути полегшення, що його капітан був ще живий. Спок забув про все на світі, поки діставав комунікатор.

* * * *

Капітан не подавав ознак свідомості відтоді, коли знепритомнів у Спока на руках. Вулканець поніс скривавлене, виснажене тіло прямо у медвідсік, хмурий МакКой слідував за ним.

Старший офіцер медичної служби і доктор М’Бенга відчайдушно працювали, обробляючи рани, перевіряючи на внутрішні ушкодження та зрощуючи поламані ребра. Переливання цільної крові та сироватки почали невідкладно. Спок не виходив, спостерігаючи за процедурами з ледве прихованою схвильованістю.

Трохи пізніше МакКой звернувся до нього. – Спок. Ти правильно зробив, що повернувся одразу, знайшовши Джима.

Погляд вулканця залишився на пониклому тілі під стерильною лампою. – Правильно, докторе? Думаю, у Зорефлоті будуть іншої думки.

МакКой деякий час шукав щось у таємничій глибині очей старпома, потім знов окинув поглядом капітана. – Ти не вчинив неправильно, Спок.

Спок підняв брову, готовий відповісти, та МакКоя покликав М’Бенга. – Докторе. Він стає неспокійний. Без свідомості, але наче бореться, намагається щось сказати.

МакКой стривожено дивився, як Кірк став тривожно соватися на кушетці. – Мені треба привести його в стабільний стан. Йому потрібна операція, але в такому стані вона ризикована. – Низький стогін вирвався з-поміж потрісканих губ, і Кірк почав вимовляти уривчасті, нескладні слова, від яких присутнім стало не по собі.

– Джонсон... ні... не кину… Рейнольд... знайти... агхх...

– Інших? – підхопив М’Бенга.

– Він занепокоєний своїми людьми і рештою команди науковців. Спок, вони мають бути внизу, де ти знайшов капітана. Десь там... – почав МакКой.

– Докторе, залишилося так мало часу... – Спок зупинився від звуків нових стогонів непритомного Кірка. Вулканець стиснув губи, думаючи. – Капітан знає місцезнаходження. Напевне, телепатичний контакт дасть мені знати, де саме вони, якщо у нього достатньо сил.

МакКой кивнув, погоджуючись. – Роби, що вважаєш за потрібне, Спок. Бо він слабшає.

Спок підійшов до кушетки, але М’Бенга ступив уперед. – Контакт, у такому стані?

– Я не знаю іншого способу дізнатися точно достатньо швидко, докторе, – відповів Спок.

– Містере Спок, думаю, ви усвідомлюєте, що це небезпечно.

– Небезпечно?

– Так. Я знаю, що ви вже встановлювали декілька разів такий контакт з капітаном. Чи не правда, що його багаторазове повторення може викликати щось на зразок... зв’язку між особистостями? А ще беручи до уваги ваші близькі особисті відносини і те, що капітан не навчений захищати свій розум?

– Докторе М’Бенга, хоча, здається, ви навчалися на Вулкані, самі ви не телепат, і тому не можете розуміти, що насправді відбувається протягом контакту. Запевняю вас, я тільки шукатиму інформацію, не проникаючи глибше в розум. Чому ви взагалі питаєте, чи виникне між нами зв’язок?

– Я... хм... гаразд, – М’Бенга завагався. – Тільки... добре, можете продовжувати, містере Спок, якщо відчуваєте, що не спричините шкоди.

Спок викинув з голови те дратуюче, дивне питання та схилився над непритомним Кірком.

* * * *

Почувши, як відсунулися двері в кабінет, МакКой підняв очі від столу. Старпом не заговорив одразу. МакКай відмахнув у бік стільця. – Ти виглядаєш втомлено, Спок.

Спок кивнув. Кілька годин тому він встановив нелегкий контакт зі своїм постраждалим капітаном, щоб дізнатись, куди саме направити рятівників до загублених людей. Тепер, коли корабель вже летів назад на Зоряну базу Дев’ять, до думок Спока повернулася головна турбота. – Ми обидва дещо зайняті, докторе, – почав він.

– І тобі цікаво, як почувається Джим, – відповів МакКой на незадане питання в погляді вулканця. – Я подбав про нього, тож стан зараз стабільний. Звичайно, зараз він ослаблений, але нема нічого, що не виліковують час та добрий відпочинок. Він у нас занадто міцний, щоб пролежати довго через якісь кілька переломів...

– Але, – перебив Спок.

МакКой провів рукою по волоссю та відвернувся в сторону. – Але він потерпає від травм та глибокого шоку. Він втратив чимало крові, тому одужання займе більше часу. Спок, – продовжив він, строго глянувши на вулканця, – Я не хочу, щоб його зараз будь-що обтяжувало. Ти командуєш, і чим довше, тим краще. Раджу приємну, неспішну подорож назад до Зоряної бази.

– Переконую вас, докторе, мені спішити нікуди. Доктор Еврінг та адмірал Люіс обидва відчувають, що я... помилився. Я ослухався прямих наказів...

– Знаю, Спок. Я на твоєму боці, пам’ятаєш? Заходь до Джима. Він спить, але... – МакКой завагався. Йому хотілося додати, що бачити капітана допомогло б Споку почуватися краще, але він не був впевнений, як це сказати мовчазному вулканцю.

А Спок і не помітив цього сумніву. Вставши, він обережно ступив до кімнати Джима.


Минуло кілька днів. «Ентерпрайз» увійшов на орбіту навколо Зоряної Бази Дев’ять. Спок, все ще тимчасово у командуванні, дуже чітко розумів, яка конфронтація очікувала на нього у Головному управлінні Зорефлоту. Рятуючи капітана та команду на висадці, він не підкорився безпосередньому наказу. Те, що порятунок увінчався успіхом і що командир, який інакше неминуче загинув би, зараз одужує у медвідсіку, не грало ролі. Він ризикував кораблем, гнівив начальство та діяв за власним розсудом, і все це під час місії, в якій йому не «рекомендували» брати участі.

Вулканець важко зітхнув, повною мірою усвідомлюючи всю суворість звинувачень, що будуть проти нього висунені, але не їх обґрунтованість, хоча, за іронією, обставини ставили були його у безвихідне положення. Він слухав, як Сулу, Ухура і Чехов виконували маневри, вводячи гігантський зореліт на орбіту.

– Містере Спок, – звернулася до нього Ухура, – Головне командування надсилає повідомлення: адмірал Люіс вимагає, щоб ви звітували перед ним у його кабінеті негайно по прибуттю.

– Так, лейтенанте. – Спок встав з командирського крісла. – Містере Скотт, прийміть командування. Відпустки – після мого повернення.

– Зайшовши у турболіфт, він вимовив, – Медвідсік. – Люіс вимагав звіт негайно, але на думку Спока, було й трохи часу, щоб перед цим відвідати капітана і поцікавитися, як він іде не поправку.

Коли Спок зайшов, МакКой якраз виходив з кімнатки Кірка.

– Він спить, – одразу мовив доктор. – Йому вже краще, але до повного одужання ще далеко, тож якщо я не триматиму його тут лежачим, він почне надокучати мені й проситися піти, та влізе в справи, якими йому займатися ще не треба.

– Мудре застереження, докторе, – погодився Спок. – Я спускаюся на Зоряну базу. Адмірал Люіс вимагає моєї присутності. – Його голос набув нудьгуватої рішучості.

МакКой вагався. – Спок, як думаєш, що вони тобі зроблять? Цього разу Люіс вип’є всю твою кров.

Спок схрестив руки за спиною. – Я не знаю, а здогадки не є прийнятними. Отже, я змушений виконати запит адмірала для того, щоб з’ясувати, яких заходів вони збираються вжити. – Він перевів погляд на дверний отвір кімнати Кірка. – Я був би вдячний, докторе, якби капітан не дізнався б про всі подробиці моїх... проблем із Зорефлотом, коли прокинеться.

– Але він захоче знати, де ти.

– В цьому разі хіба не достатньо буде сказати йому, що я спустився до Головного командування?

– Спок, якщо ти в біді, Джим захоче допомогти. Ми всі віримо, що ти вчинив правильно – інакше Джим би загинув. Чорт забирай, тобі не потрібно терпіти це одному. – МакКой не приховував тривоги.

– Докторе, ви ж не хочете, щоб Джим вставав з ліжка та «влізав у справи, якими займатися ще не треба», так ви казали? Ви думаєте, він вже достатньо одужав для цього? – МакКой обдумував; Спок продовжив. – Тому пропоную: чим менше він знає зараз, тим краще.

МакКой кивнув. – Я розумію, про що ти, але...

Спок подивився лікарю в очі. – Зі мною все буде добре. Зорефлот візьме до уваги виправдні обставини цієї ситуації. Вони нам не вороги, ви знаєте. – Він сказав впевненіше, ніж почувався, почекавши секунду на згоду МакКоя, потім розвернувся та попрямував до телепортаторної.

МакКой видихнув. – Справді, Спок? Сподіваюся на це.

Через мить його покликав знайомий голос з сусідньої кімнати, і він пішов до свого непосидливого пацієнта.


Прибувши до Головного управління бази, Спок не здивувався, побачивши в кабінеті адмірала Люіса й комодора Уітні. Щось у задвірках свідомості вулканця підказувало, до без Уітні справа не обійдеться, враховуючи, що Спок відмовився брати накопичену відпустку, як пропонував комодор, і натомість залишився з капітаном на потенційно небезпечну місію. Спок не помилився, і судячи по обличчях його начальників, химерний, проте доречний вислів МакКоя про «випити всю кров» здавався аж занадто коректним. Спок розправив плечі; доводилося йому й раніше мати справу з ієрархією у Зорефлоті. Він чекав, поки обидва чоловіки вивчали його. Нарешті, тишу перервав Люіс.

Командере Спок, ви ж знаєте, що ваші нещодавні дії становлять дуже серйозне порушення дисципліни служби. – Очевидно, вони не збиралися гаяти час на з’ясовування обставин та дізнаватися, в якому стані корабель або капітан.

– Я в курсі, адмірале, – розпочав Спок, зважуючи слова, – що поверхнево та за підібраного переліку обставин це може бути схоже на правду.
Люіса, здавалося, дратувала манера вулканця, а відповідь збила його з пантелику. – Чи заперечуєте ви, що не послухалися безпосереднього наказу перервати місію та повернути «Ентерпрайз» на базу? – різко запитав він.

– Ні, сер.

– А що ви діяли за власним розсудом та наражали на небезпеку весь екіпаж заради порятунку капітана, не маючи доказів, що він ще живий?

– Капітана і сімох інших, – поправив Спок.

– Ви намагаєтеся сказати, що вісім чоловік важливіші, аніж корабель і весь його екіпаж?

– Сер, якщо є можливість врятувати хоча б одне життя, часто ризикувати є сенс.

– Особливо коли стається так, що це життя вашого капітана, ага, містере Спок? – Уітні включився в розмову.

Спок різко глянув на нього, проте вирішив проігнорувати натяки в голосі комодора. – Будь-яке життя безцінне, – захищався він.

– Усього цього інциденту можна було уникнути, командере, – втомленим голосом мовив Уітні. – Боюся, те, що сталося, було лише питанням часу. Ось чому ми пропонували відпустку.

– А командер Спок не згодний. – підхопив Люіс. – Йому важливіше бути разом з коханим. – Він звернувся до Спока. – Ви з Кірком так сліпо віддані один одному, що готові ризикувати усім, включаючи «Ентерпрайз».

Спок відчув незвичний приплив гніву від образливих слів чоловіка, але відповів характерним холодним тоном. – Хіба службовий обов’язок може трактуватися як сліпа відданість? Я старший помічник капітана на борті «Ентерпрайза», панове. Ваші звинувачення і хибні, і цілком необґрунтовані.

– Необґрунтовані?! – розлютився Люіс. – Як ви смієте стояти тут і таке казати, у вашому звіті? Як щодо випадку на планеті Гідеон? Того разу ви теж відмовилися покидати Кірка та пішли проти розпоряджень Зорефлоту. А коли «Ентерпрайз» потрапив у Толіанський сектор? Ви поставили від загрозу весь корабель та ризикували розв’язати галактичну війну, чекаючи на міжпросторовий зсув, коли навіть самі проголосили Кірка загиблим! Я пригадую випадок, коли ви наразили корабель на небезпеку, повернувшись на Амерінд, і йому загрожував астероїд, і все через малесеньку надію, що Кірк ще живий. На Танталі, де Кірк опинився ув’язнений, ви ледве не втратили увесь підрозділ безпеки. Але ще чимало разів ви взагалі ризикували власним життям – наприклад, коли спустилися на потенційно небезпечну планету-парк розваг у районі Омікрон Дельти, або інцидент на Гамма Трайенгулі, коли ви закрили собою Кірка від отруєних колючок, щоб врятувати його. А пам’ятаєте, як ви випили прискорювальну воду, коли Кірка захопили Скалосці? Якщо життя таке безцінне, чому ви так поспішаєте віддати своє?

Спок пам’ятав усі ці випади та міг пояснити кожен з них логічно і чесно, але йому не доводилося досі це робити. Тепер, приголомшлений їх сукупним хибним тлумаченням, він був майже не готовий.

– Мій розсуд ніколи раніше не ставили під сумнів, а вірність командирові завжди була в основі служби у Зорефлоті. Якщо це змінилося...

– Командере Спок, – втрутився Уітні, – ми не питаємо про вірність. Ми просто...

Його перервав інтерком на столі Люіса. – Адмірале, – відповіла його секретар, – тут капітан Кірк. Він просить дозволу вас бачити, сер.

Люіс і Уітні обмінялися багатозначними поглядами та знову вдивилися у Спока, поки він відповідав. – Нехай заходить, міс Уілсон.

Обличчя Спока не видавало ніякої реакції, аж поки Кірк дійсно не з’явився у дверях. Він був здивований та збентежений, що капітан дізнався про зустріч, але цим чоловікам цього не показував.

Коли Кірк зайшов, Спок міг бачити легку невпевненість в його ході, напружені м’язи коло його рота. Він встав та підійшов до Кірка, і стриманість змінилася на стурбованість.

– Капітане, вам не можна було виходити з медвідсіку, – мовив він. Його схвильований погляд зустрівся з м’яким, впевненим поглядом Кірка.

– Я в порядку, Спок. Я знав, що щось відбувається. – Він подивився на Люіса. – Адмірале, я б хотів знати, чому сюди викликали мого старшого помічника.

Люіс відкинувся на спинку крісла. – Сідайте, Кірк. Ви не були проінформовані, оскільки нас запевнили, – він глянув на Спока, – що ви занадто хворі, щоб прийти. Але якщо ви вже тут, ми цим якраз і скористаємось.

Кірк вагався сідати на запропоноване крісло; почуваючись, що цю розмову краще вести стоячи, але наполеглива рука Спока під ліктем змусила погодитися. Він усвідомлював, що краще не турбувати Спока. Він мовчки вивчав вулканця; захисна холоднокровність Спока його хвилювала.

– Припускаю, – монотонно почав Люіс, – ви прочитали журнальні записи, внесені командером Споком за вашої відсутності, і знаєте, що він відмовився підкорятися прямому наказу командування Зорефлоту.

– Так, – відповів Кірк, – але є пом’якшувальні обставини.

– Я впевнений, що вони є, але суть не в цьому, капітане, – охоче промовив Уітні. – Яких доказів би у вашого старшого помічника не було, місце їм в офіційному суді, а не в цьому кабінеті. Наше завдання тут і сьогодні – з’ясувати, чи потрібно готувати формальні звинувачення взагалі.

– Як ви пропонуєте це визначити, панове? – наголосив Спок.

– Командере, гадаю, що увесь теперішній інцидент – це лише симптом більшої проблеми, – відповів Люіс. – Зорефлот не стане миритися з поведінкою, яку ви обидва демонструєте. Заради дисципліни служби, ми готові висунути обвинувачення проти командера Спока у формальному суді, якщо подальший хід подій нас не влаштує.

– Капітане Кірк, – звернувся Уітні заспокоюючим тоном, – У даному випадку ви не є підсудний, але фактично, будете. Чи ви насправді бажаєте поставити свою кар’єру під загрозу через програну справу? Від цього вам обом буде гірше.

– Кірк подивився на Спока питальним поглядом. Він був не впевнений остаточно, що намагається сказати комодор. Розуміючи, вулканець повернув ухильний погляд у відповідь. Незабаром капітан здогадається, куди хилиться розмова.

– Ваш старший помічним може підтвердити, – продовжив Люіс, – що ми вивчили ваші записи дуже ретельно. І ви так само винні, як і він, у колишніх непідпорядковуваннях наказам Зорефлоту. Ви свідомо ослухалися наказу адмірала Комака відвідати церемонію інаугурації на Альтаїрі, лише щоб доставити містера Спока на його рідну планету – з якої причини, ми так ніколи і не змогли зрозуміти. Т’Пау з Вулкана того разу врятувала вам голову – інакше з тим, що зараз, ви мали б справу ще тоді. Ви сперечалися та дратували Ферріса, комісара Федерації, та ризикували кораблем, коли шаттл Спока загубився в системі Мурасакі. Я можу назвати й інші інциденти, але думаю, ви розумієте, про що я.

Кірк завмер, обмірковуючи їх слова. – Так, думаю, що розумію, адмірале. Ви берете багато відокремлених, вельми звичайних випадків, та спотворюєте їх у власних цілях. Скажіть, адмірале Люіс, ви взагалі служили? Чи знаєте ви ризики, численні командирські рішення, які треба приймати? Ви розумієте, крізь що доводиться проходити командерові зорельоту щоразу, як він приймає кожне з цих рішень? – Він звернувся до Уітні. – Ось чому капітанові надається стільки свободи, а Зорефлот підходить таким ретельним чином до підготовки командирів. Я не несу вини, панове, у жодній своїй дії, яка вилилася у збереження мого корабля, екіпажу та інтересів Федерації.

Настала тиша; Кірк бігло глянув на Спока. Якщо вони збиралися доводити, що Спок чи він сам ризикували кораблем заради порятунку одного життя, він був готовий заперечити їхнім звинуваченням. Він криво посміхнувся, і знов Спок відповів цим м’яким поглядом, який нічого не казав іншим, але для Кірка говорив красномовніше за слова. Що б не казали високопосадовці, вони зі Споком були разом і бачили все наскрізь.

Зрештою, Люіс заговорив досить жорстким голосом. – Коли все це скінчиться, капітане Кірк? Відколи ви почали піклуватися про свого старшого помічника більше, ніж про власну присягу? Скільки вже ви зі Споком більше, ніж... товариші?

Раптове, болісне усвідомлення майже фізичним болем вдарило Кірка – так чітко все прояснилося. Чутки. Тепер усі натяки, звинувачення стали нищівно очевидні. Вони грали у кішки-мишки, і Люіс із Уітні вже готували пастку. Тепер вони пробували довести, що Спок ризикував кораблем та проігнорував прямий наказ тому, що Кірк був його коханий.

Кірк відчував, як голова ледве не тріщала від гніву, що здіймався всередині, і спіймав погляд Спока. Вулканець хвилювався, очікуючи на реакцію Кірка, коли той зрозуміє суть тверджень Люіса, і шукав у ній ознаки відчаю. Кірк відвернувся геть від занепокоєного погляду.

– З усіх цих сміхотворних, безпідставних висновків, – почав він, намагаючись зібрати свою лють у зв’язну відповідь, – Якщо ви вірите, що командер Спок, вулканець, поставив би під загрозу свій обов’язок, свою відповідальність, заради особистих мотивів...

Люіса збентежила реакція Кірка, і він дозволив собі трохи самовдоволення, спостерігаючи за очевидно нестриманим капітаном. – Наголошу, – перебив він, – що це звучить дещо незвично. У такому разі, у вас із містером Споком досить незвичайна пара капітан/старпом. Хіба не так?

– Ми з капітаном побудували успішні робочі відносини на борті «Ентерпрайза», і це підтверджується списком наших досягнень, – встряв Спок, намагаючись відвести конфронтацію від Кірка.

– Давайте, командере, – перехопив Уітні, – ви зараз намагаєтеся розповісти нам, що ви з капітаном Кірком просто сумісні офіцери і нічого більше?

– Нічого більше, що має турбувати Зорефлот. – Кірк більше не міг мовчати.

– Ви помиляєтеся, капітане, – відповів йому Люіс. – Все, що ви робите, цікавить Зорефлот, коли ваші особисті життя створюють безпеку кораблю і його екіпажу.

– Цього не було, – заперечив Кірк.

– І не буде, – пригрозив Люіс. – У Головному командуванні більше не стануть миритися з подібним ризиком, що ці... стосунки між вами і командером Споком одного дня обійдуться у життя більше 400 інших.

– Стосунків немає, чорт забирай! – Кірк відчував, як кров приливає в голову; руки тремтіли від люті. – Містер Спок – мій заступник, кращий старший помічник капітана у Зорефлоті – не коханий!

Спок гадав, як би завершити протистояння. Якщо воно б продовжувалося, Кірк у своєму стані, уже напружений, міг і не витримати. Він силоміць приборкував власну злість та зосереджувався щоб позбавити капітана тиску. Хоча Спок вже готувався сперечатися, Люіс продовжував насідати на Кірка.

– Тепер ви заперечуєте... Ви не заперечували це в цьому кабінеті всього пару тижнів тому, Кірк. Я добивався від вас відмови, але ви не надали її.

– Тоді не було потреби щось заперечувати, – акуратно втрутився Спок, – немає її і зараз. На порядку денному – моє рішення на Нелві. Якщо ви вірите, що особисті мотиви, капітана та мої, були фактором, у цьому випадку тягар доказів, панове, лежить на обвинувачах.

Люіс та Уітні на мить замовкли, і навіть Кірка трохи заспокоїла логіка вулканця. Він вдячно поглянув на Спока, який так ретельно приховав стривоженість під безтурботною зовнішністю. Заради нього, я спробую заспокоїтися, сказав він подумки.

– Командере Спок. Капітане Кірк, – нарешті заговорив Уітні майже так само спокійно, як Спок. – У що б адмірал або я не вірили, це не важливо. Ви думаєте відверто, що ми – Зорефлот – висували б ці звинувачення, прийшли б до цих висновків, просто виходячи з необґрунтованих чуток? Докази? Дозвольте запевнити вас обох, якщо справа дійде до суду, докази у нас будуть.

– Це неможливо, – відповів йому Кірк.

– Неможливо, капітане? – Люіс насолоджувався. – Тоді я вам казав, що такі обвинувачення важко підтвердити, і немає впевненості, хто переможе у цій суперечці, але є тверді докази, що ви спали разом. Губернатор Паркер може засвідчити, що ви провели ніч разом на Антаресі. Один з членів вашого ж екапіжу засвідчить, що бачив, як ви виходили з кабінету командера Спока посеред ночі.

– Окремі випадки не доводять нічого, – Кірк відчував, як мимоволі поверталася злість. – Єдиний висновок з такого роду доказів є лише те, що можна бачити будь-що у якому завгодно контексті.

– Тоді є відео з журналів на вашому ж містку, – продовжив Люіс, не звертаючи уваги на заперечення Кірка. Адмірал подався вперед та натиснув кнопку на столі. У кімнаті погасло світло, і на стіні засвітився великий екран. На ньому з’явилися епізоди містка «Ентерпрайза» з журнальних записів, такі, як у суді Кірка над Беном Фінні. Але цього разу епізоди були нарізані та змонтовані так, що надміру відкрито зображали завуальовані обміни поглядами та приховані смисли між Кірком і Споком. Два чоловіки на крупних планах розділяли переконливі погляди, моменти радості, безсловесне розуміння, взаємну підтримку та ласкаві дотики у ході своїх справ. Але представлена таким чином, поза контекстом та як предмет основної уваги, вся послідовність набувала нового вигляду, деякою мірою справляючи враження якогось таємничого побачення, обговорення чогось особистого.

– Досить! – прокричав Кірк, не спроможний більше дивитися. Коли Люіс зупинив відео і світло загорілося, навіть обличчя Спока видавало почуття шоку від побаченого.

– Що це за збочення? – лютував Кірк. – У жодного з вас ніколи не було близького друга, з яким можна розділити радощі і горе? Когось, хто лише своєю присутністю приносить полегшення, та розуміє, що відчуває друг? Це заради такого журнальні записи ведуться взагалі? Хто повірить у це? Тільки хтось недалекий, та зі збаламученим розумом!

– Можливо. – Люіс тримав себе в руках. – Але побачимо, які висновки зробить досвідчений суддя.

– Висновки з брехні, хибних тлумачень, вибіркових доказів, – ледве не зривався Кірк. Він тремтів, і серце його боліло.

– Капітане, – почав Уітні спокійно, – суд, взагалі-то, лише тільки може відбутися. Мета нашої з вами сьогоднішньої зустрічі – вирішити, чи навіть потрібно висувати звинувачення. Ми показали вам це відео, щоб ви усвідомлювали, що чекатиме на вас, якщо ви продовжите наполягати на своєму. Зорефлот не бажає руйнувати ваші кар’єри чи принижувати вас. Ми пам’ятаємо про ваші службові досягнення. Але ми не дозволимо, щоб потенційно небезпечна ситуація залишалася. – Він зупинився, даючи час увібрати свої слова. Це дало очікуваний результат. Кірк і Спок вагалися, збиті з пантелику новим напрямком розмови.

– Думаю, ви чули про наш новий зореліт – «Авенір», – продовжив він. – Командере Спок, ми готові надати вам командування цим кораблем, підвищивши вас до капітана.

– Старанність вашої служби виправдовує такий крок, – додав Люіс. – І коли близькість між вами і капітаном буде усунена, немає сумніву, що ви обидва продовжите служити з вашою звичайною ефективністю.

Кірк і Спок сиділи мовчки, приголомшені несподіваним поворотом подій. Потім Кірк зірвався. Скочивши на ноги, він схопився за край столу Люіса, перехилившись так, що їх обличчя розділяло лише кілька сантиметрів.

– Це шантаж! Ви, недалекий, лицемірний ханжа! Хто ви такий, щоб тут сидіти і судити, робити висновки... – він затинався. Голова тріщала від болю. Кімната неначе завертілася, і обличчя Люіса перед ним розсіялося в тумані.

Спок був на ногах, збентежений спалахом гніву капітана, у страху, скільки шкоди той заподіяв. Він більше не міг логічно обмірковувати щойно надану пропозицію. Вся його увага була зосереджена на чоловікові, такому хворому, котрий загнав себе за межі своєї витривалості. Його руки охоплювали плечі Кірка, що тремтіли.

Повисла тиша. Люіс, приголомшений шаленством Кірка, розумів, що мабуть він зайшов занадто далеко. Нарешті, адмірал взяв себе в руки. – Беручи до уваги ваш стан здоров’я, капітане, я цього не чув.

– Містере Спок, тихо мовив Уітні, – вибір ваш. Через два тижні до Авеніра відлітає шаттл. У вас є час прийняти рішення.

Спок підтримував Кірка, хоча, здавалося, капітан вже твердо стояв на ногах. Він свердлив Люіса поглядом. – У вас нічого не вийде з цими звинуваченнями, – він намагався надати голосу сили. – Жоден суд у Федерації не стане слухати такі сфабриковані докази.

Люіс зітхнув. Він майже захоплювався чоловіком, який не знав, коли зупинитися. – Будемо сподіватися, капітане, що рішення вашого старшого помічника позбавить необхідності з’ясовувати, хто з нас правий.

– Моє рішення, панове, не буде залежати від ваших погроз і звинувачень, – сказав Спок. – Я на стороні капітана зараз, як і раніше, та підтримаю його думку з цього приводу. Будь-який вибір, що в кінцевому рахунку позначиться на нас обох, не може бути здійснений мною особисто. – Йому нетерпілося повернути Кірка з кабінету назад на корабель, у руки МакКоя. Але також він відчував нагальну потребу зберегти їх гідність та запевнити Кірка у підтримці.

Люіс та Уітні переглянулися. – Прекрасно, містере Спок, – насміхався Люіс. – Сказано зі справжньою відданістю вірного старпома. Чудово. Раджу вам обом ретельно обміркувати обставини. Ми чекатиме на ваше рішення. Вільні. – Він подивився в сторону, що означало кінець зустрічі.


Щойно Кірк та Спок вийшли, Уітні встав. – Пити хочеться, – сказав він.

– Що, погано? – запитав Люіс.

– Мені не до вподоби ламати людей. Вони нам не вороги, ви знаєте. Вони, чорт забирай, чудові офіцери.

– Гаразд, дисципліна не ставить запитання, чи подобається нам те, що ми робимо, ми просто повинні робити це добре. В цьому суть виживання.

– Знаю. – Уітні подався до виходу.

– Джозеф? – Люіс звернувся до комодора по імені. – Не проти, я вип’ю з тобою?

* * * *

Кірк зійшов з площадки телепорту, ледве приховуючи лють. За півкроку від капітана, Спок швидко окинув поглядом лейтенанта Кайла, але жоден зі старших офіцерів нічого не сказав, виходячи в коридор.

Кірк блукав по своїй кімнаті, зціпивши руки. – Що вони собі думають? Залякати нас вибірковими доказами! Вони гадають, ми потерпимо таке переслідування? Чортові кабінетні бюрократи. Вони реально думають, що можуть смикати за ниточки, а ми будемо танцювати, як маріонетки, за їхньою волею?

– Джим, якщо ти не стримуватимеш свою реакцію, то опинишся знову в медвідсіку. – Заспокійливий на перший погляд вид вулканця приховував внутрішню метушню, але більше, ніж злість на Зорефлот, на нього давила стурбованість, що капітан, зі своїм слабким здоров’ям, знервований.

– Я не інвалід. Мені не треба твоєї опіки! – випалив Кірк. Але побачивши неприховане занепокоєння на обличчі друга, він одразу пожалкував, що це сказав. – Пробач. – Він понизив тон, але продовжував ходити туди-сюди. – Ти чув, що вони говорили, Спок. Ти хочеш сидіти і нічого не робити, поки вони намагатимуться нас розлучити?

– Ні.

– Сфабриковані звинувачення, суд! Гаразд, у них це так просто не вийде.

– Звинувачення коректні. Я дійсно ослухався прямого наказу негайно залишити район. Я справді наражав на небезпеку корабель та екіпаж.

Кірк гостро поглянув на нього. – Ти прийняв рішення командира!

Спок покачав головою. – Того разу мені не можна було його приймати.

– Ми відіб’ємося. Цьому ж були передумови – пом’якшувальні обставини. Бувало, накази не виконувалися й до цього. – заспокоював Кірк, спостерігаючи, як у риси обличчя вулканця вкрадається сумнів. – Що таке, Спок? Тебе щось ще хвилює. – Вираз Спока змінився на благання порозуміння.

– Джим, хіба ти не розумієш, що вони використовуюсь суд лише як засіб досягнення своєї справжньої мети? Відповідно, їх основним предметом зацікавленості є загроза безпеці корабля. І тепер у них є все, щоб завершити справу до кінця. Я був дурнем, сам вручивши їм зброю, що їм потрібна.

– Ти не дав би мені померти, – лагідно посміхнувся Кірк. – Я, звичайно, розумію, чого вони хочуть. Але чутки – це лише чутки. Правди на їх боці немає, і ми це доведемо.

– І як ти це зробиш? – Спок не хотів далі підбурювати Кірка, але і його розчарування теж було болісним.

Кірк трохи подумав та важко зітхнув. – Гаразд. Але це лезо двостороннє. Ми не можемо нічого довести, але й Зорефлоту потрібно буде обґрунтувати їхні звинувачення.

– Це може стати необов’язковим. Лише самого надання доказів достатньо, щоб зашкодити, будь вони істинні або ні, – продовжив Спок.

– Ти маєш та увазі, що суд буде брудний. Це хвилює тебе? – запитав Кірк.

– Ні. Але думаю, нам треба бути реалістами, готуючись до того, що на нас очікує. Їм не потрібно доводити чутки лише тому, що я не підпорядкувався їх наказам. Зорефлот нас досить відчутно затиснув. Звинувачення для суду вагомі, і докази, що будуть надані, нехай навіть неточні, можуть стати цілком дієвими, просто через їх тлумачення.

– Добре, – поступився Кірк. – Але ми ж потрапляли у скрутне становище і раніше. Сам наш спосіб життя – ризик, азартна гра.

– Згоден, і в такому разі, наші шанси на перемогу...

Кірк застогнав. – Не важливо.

– Наші шанси подолати це без втрат навіть ще менші, – завершив Спок.

Кірк заходив знову, вже не так невгомонно, а більш задумливо; його злість стихала. – Чорт забирай. Одностатеві стосунки – не хвороба суспільства. Багато де в галактиці це норма. У нас же люди в основному не звертають на це уваги, не заклопотані, хто є хто. Звичайно, є й такі, хто насуплюється, відчуває невіру, але це не про мене. До біса, я знав чимало хороших людей – в академії, по службі, навіть на цьому кораблі – кому до вподоби, так вже ставалося, чоловіки. Однак мушу визнати, що ці звинувачення мене дратують; я не розумію їх. Чому я маю їх допускати? Це не просто погрози з боку Зорефлоту. Уся клята ситуація зі слухами дошкуляє мені з самого початку. Тобі це про щось говорить?

– Напевне, про те, що в даному випадку це просто неправда. – Кірк зупинився та сприйняв тиху рішучість вулканця. Спок продовжив. – Ти б відчував те саме, якщо тебе звинуватили б, наприклад, у несправедливих вчинках, якби насправді було навпаки, або у діях заради особистої вигоди, коли насправді твої дії були б безкорисливі?

– Так, – кивнув Кірк, відчуваючи проблиск розуміння. – Так воно і є. Мене бентежить не те, у чому нас звинувачують. Це як усвідомлювати власні почуття, внутрішні мотиви, але коли інші трактують їх хибним чином, а ми не можемо довести свою правоту або змінити їх переконання. І це... розчаровує. – Він зробив глибокий вдих, роздивляючись вулканця. – А як ви почуваєтеся через усе це, містере Спок? – тихо запитав він.

– Так само, як і ви, капітане. Я... не засуджую одностатеві стосунки. Вулканська філософія не дозволяє мені давати оцінку особистим вподобанням іншої істоти. Хоча я теж знаходжу вимушеність спростовувати неправдиве звинувачення вкрай... тривожною.

Після моменту тиші, вони знов відчули, що розділяли це дивне співпереживання.

– Цього разу легко нам не буде, – зрештою визнав Кірк.

– Дійсно. Знається, чи навряд ми зможемо уникнути якихось наслідків, – погодився вулканець.

– І тим не менш, ми це зробимо, Спок. Ти і я... разом...

Спок опустив очі. Його голос несподівано став хрипкий, слабий. – Може так статися, що це теж стане неможливим.

Кірк відчув хвилю холоду в спині. Йому не хотілося думали про те, що було попереду, і нестерпно було бачити неприховану вразливість в обличчі вулканця. У них немає права заподіяти це Споку – чи йому самому. Знов зростав гнів на Зорефлот – клята організація!

– Добре, мабуть тоді у Зорефлоті більше немає відповіді, – його осяяла думка. – Це ще не уся галактика. Є чимало місць, куди ми можемо вирушити, і багато чим займатися. Напевне нам варто почати нове життя – залишивши Зорефлот позаду. – Спок дивився на нього, ледве вірячи своїм вухам.

– Ви дійсно пропонуєте... залишити службу? – запитав він.

– Це варіант, який нам потрібно розглянути.

Розбещений ланцюжок думок Кірка змусив Спока якнайскоріше підключити свою логіку. – Дійсно, тут є багато чого розглядати, капітане. Що ви кажете – означає залишити «Ентерпрайз», командування, кар’єру – усе, що було для вас цінне у вашому житті.

– Не все, Спок, коли іншим вибором залишається покинути вас. – Спок відвів очі, і Кірк дуже пошкодував, що засмутив вулканця. Боже, він весь час це робив – піддавав Спока емоціям, з якими йому так важко було справлятися. Чому він завжди ненавмисне змушував Спока опускати завісу проти них? Він знав, що Спок, завжди залишається вірний. Може, він сам почувався так незахищено, що щоразу хотів, щоб Спок переконував його в цьому? Чи не шкодила така турбота про друга гідності вулканця?

Кірк стомлено потер кінчиками пальців очі. – Так, добре – мабуть я мислю нераціонально. Можливо, кращим вибором буде, якщо ви приймете командування «Авеніром». Ви компетентний, ви заслужили це працею...

– Джим... – почав заперечувати Спок.

– Якщо я був би впевнений, якщо б знав, що це зробить тебе щасливим... але ж не зробить, так? – Він поїдав поглядом Спока; вулканець опустив очі, почуваючись незручно.

– Тоді, – швидко продовжив Кірк, – ми або залишаємося і боремося, або йдемо геть без зайвого шуму. Якщо ми покинемо Зорефлот зараз, якщо здамося, то збережемо гідність, але що, коли потім ми пожалкуємо про цей крок, знаючи, що мали можливість добре обдумати?

Спок вагався знов нагадати Кірку про його слабкий стан, але знав, що капітан зовсім не в формі приймати рішення взагалі, хаотично перебирав ідеї, не зупиняючись на обміркування їх аж до висновку. І ще Спок не хотів сперечатися з ним; єдиною турботою вулканця було здоров’я Кірка. Кірк мав відпочити; зараз вони не могли нічого вирішити – напружене зіткнення із Зорефлотом забрало у нього занадто багато сил.

– Ця проблема непроста, Джим. Ти ж знаєш – я з тобою, що б ти не вирішив, але нам не можна робити поспішних висновків. Мова йде про решту наших життів.

У Кірка так боліла голова, що думки плуталися. Роздратований затьмареністю свого розуму, він схопив флакон призначених МакКоєм таблеток та судорожно проковтнув дві, не звертаючи уваги на стривоженість в обличчі Спока. – Так, в цьому справа і є, – продовжив він завзято, – ми маємо продумати свої дії день за днем, скласти план... – Він замовк, загубивши ланцюжок думок, але спіймав його знов перед тим, як Спок втрутився. – Те, що у нас є, дороге нам обом, мабуть найважливіше за все інше у наших життях. Але якщо ми віддамо це інше, змушені будемо віддати, то чи не пошкодуємо? І ніколи не стикнемося з муками сумління, з почуттями... вини? А якщо це зруйнує те, що ми хочемо врятувати? – Спок хотів заперечити, але Кірк не зупинявся. – Як ми можемо бути впевнені, що і через п’ять, через десять років відчуватимемо, що вчинили правильно?

– Хіба вибір може давати гарантії такої впевненості? – запитав Спок, намацуючи зачіпку, щоб звернути Джима з теми, хоча й усвідомлюючи вагу його слів.

– Ні, чорт забирай, і п’ять років тому – п’ять клятих місяців тому – я ніколи б не міг подумати, що у Зорефлоті здатні на таке.

Раптом Кірк відчув, як його накрила хвиля слабкості. Коліна затремтіли, і він похитнувся. За мить рука Спока охопила його навколо талії; вулканець більше не міг мовчати.

– Джим, відпочинь. Ти не повинен був виходити з медвідсіку. – Спок підтримував знесилене тіло. Кивнувши, Кірк дозволив укласти себе у ліжко.

Він намагався відкинути думки про травми, хоча зараз добре відчував виснаження, фізичне та емоційне, що здолало його. Впевнено, але зі співчуттям, Спок обережно поклав його та, припіднявши ноги, скинув з них чоботи. В обличчі вулканця було таке неприховане занепокоєння, що Кірк подумав, Він надто багато турбується через мене. Він спіймав руку Спока.

– Знаєш, Спок, у безглуздому, іронічному смислі у Зорефлоті праві. Якби я був схильний, як вони вірять, до статевих стосунків з чоловіком, їх вибір для мене був би правильний.

Спок вигнув брову, і його схвильоване обличчя трохи пом’якшало.

– І справді, капітане. Я теж знаходжу їх сприйнятливість у деяких речах дуже... проникливою.

Кірк здивовано поглянув на свого старпома. Потім він замружився. Що цей чортів вулканець мав на увазі? Іноді було дуже важко сказати, дражниться Спок чи ні.

– Спробую трохи поспати, Спок, – мовив він, не відкриваючи очей. – Скажи МакКою, хай не хвилюється.

– Так, капітане. – Він відчув лагідний, заспокоюючий дотик на плечі. Все ще не відкриваючи очей, він дочекався шелесту дверей у свою кімнату – то Спок пішов.

* * * *

Частина 3