21:35 

Дж. Емілі-Венс. Диба. Повість, 1977 (частина 3 з 3)

Alex ST
Частина 3. Початок повісті тут.




Наступні дні минули без пригод. Екіпаж «Ентерпрайза» виконував стандартні перевірки систем, а начальство Зорефлоту якось дивно мовчало.

Кірк намагався повернутися до справ, хоча його сили поверталися повільно. МакКой запевняв, що це природньо після таких численних травм, і Кірк на цей раз не зневажав призначеними ліками й не сперечався.

Вони зі Споком уникали говорити про «Авенір». Спок знав, що від вибору нікуди не подітися, але як і Кірк, він бажав відкласти його якомога далі. Вони обидва знали, що задовільного вирішення нема, а Спок відчував тягар усвідомлення, якого завдасть Кірку в його теперішньому стані будь-який вибір.

Коли минуло сім з відведених чотирнадцяти днів, старших офіцерів «Ентерпрайза», за іронією, запросили відвідати дипломатичний прийом Федерації на Зоряній базі. Президент Альдебарона прибував по добрій волі, і порядки вимагали їх присутності. І Кірк, і Спок знали, що уникнути цього було ніяк, хоча в дійсності жоден не хотів бути присутнім.


Кірк побіжно глянув у дзеркало. На зеленому шовку переливалися медалі. З відображення на нього дивився блискучий капітан зорельоту, якось контрастуючи з його внутрішнім почуттям. Тіло ще відчувалося не в нормі. Він простяг руку по флакон таблеток, що дав йому МакКой. Він був майже порожній. Завтра треба взяти у МакКоя ще. Він ненавидів ці речі, але вони справді допомагали, і зокрема були потрібні, щоб витримати цей вечір. Він вийшов з кабінету та попрямував коридором.

По дорозі до телепортаторної ніхто не зустрівся, але не було дивно, що МакКой та Скотт вже чекали на нього там. Він привітався з ними кивком.

– Джим, ти впевнений, що готовий? Лише скажи, і я випишу тобі лікарняний, як, здається, треба було б, – занепокоївся МакКой.

– Я в порядку, Боунс. Крім того, мабуть усім іноді треба відволіктися. – Кірк вдавався енергійним. – До речі, твої таблетки закінчуються.

МакКой захотів спитати, Вже?, але стримався. Чого не треба було робити, так це нагадувати Джиму, що він приймає трохи забагато ліків. Він завжди був поміркований у таких речах, і зважаючи, що МакКой ретельно спостерігав за його здоров’ям, кілька зайвих таблеток, в яких відчувалася потреба, не зашкодили б. МакКой надав тону легкості. – Добре, зайдеш завтра. А зараз краще йти. Сам знаєш, як ці всі чиновники святкують. Їжі буде вдосталь...

– Ага, і вони люблять добряче шотландське віскі, – додав інженер у кілті.

В офіційних прийомах Зорефлоту не було нічого незвичайного та зворушливого, і Кірк зрозумів, що веселі настрої його офіцерів – заради нього. Він посміхнувся благонаміреним друзям у відповідь. Все, що він міг зробити, це розслабитися. Напевне, зійти з корабля та підтримати одну-другу невеличку приємну розмову допомогло б.

Двері з присвистом відчинилися, і Кірк зустрів на собі глибокий погляд Спока. Вулканець у парадній формі, почуваючись дещо незручно, ступив у телепортаторну – тепер зібралися всі.

Разом, чотири офіцери «Ентерпрайза» прийшли на прийом. У великій залі вже зібрався помітний натовп. Чоловіки й жінки у парадних формах Зорефлоту та в одежах своїх рідних світів проходжали під екзотичну музику, попиваючи різнокольорові напої.

Після звичних представлень та ввічливих привітань на початку, Кірк і Спок опинилися осторонь, самі. Кірк осушив свою склянку та підняв очі на вулканця. – Тобі ж ніколи таке не подобалося?

– Що саме, капітане, натовп чи вживання алкогольних напоїв?

Кірк посміхнувся. – Гадаю, і те, й інше. Тим не менш, я вже уявляю багато місць, де проведу ніч.

– Справді, капітане. Прийом здається звичною нудною справою.

– Нудною? Спок, це незвичайне спостереження, як для тебе.

– Прикметник, що відноситься до осіб, які проявляють обмежену позицію, чи не так?

– Що? Я не... – Кірк зупинився, помітивши, що увага Спока була прикута до людей, що ходили коло них по залі. Капітан придивився і побачив, що спостерігав вулканець – ними обережно, але помітно цікавилися. Притихлі голоси, погляди розуміння, приховані посмішки раптом стали кричуще очевидними.

Кірк вже майже почувався незручно, навіть засмучено, і, подивляючись на Спока, навіть взагалі виснажено. Підозри та чутки переслідували його, куди б він не йшов, і це так стомлювало. Не було куди піти геть навіть зараз, під час, здавалося б, відпочинку. Він опустив очі, уникаючи пильного погляду вулканця. Переслідують, як тінь... Мабуть зараз їм було б краще розійтися хоча б на кілька хвилин.

– Спок, я... – він відкашлявся. – Я декого бачу, хочу спитати як справи. Не заперечуєш...

– Звичайно ні, капітане, – тихо мовив Спок.

Кірк швидко відійшов, засмучений власною поведінкою так само, як і допитливими виразами облич оточуючих. Розправивши плечі, він змішався з натовпом, шукаючи щось, когось, кому дійсно хотілося б сказати привіт. Він не бачив, як за ним слідкували стривожені очі вулканця.

Спок постояв хвилинку, та й собі пішов геть. Все ще не зводячи очей з капітана, намагаючись спіймати його настрої, він намагався поводитися природньо і сторонньому спостерігачу здавався цілком спокійним.

Байдужий, він підійшов до столу буфету та роздивлявся різноманіття представлених делікатесів. Їсти не хотілося, але він відчував, що треба хоча б спробувати, через силу. Голос збоку налякав його.

– Спробуйте овочевий компот, командере. Дуже смачно.

Спок обернувся; м’який голос належав незнайомцю. Очевидно, це був хтось з цивільного персоналу бази, судячи з одягу. Він був молодий, але навколо обличчя спускалося сивувате волосся, наче неприроднє в контрасті з засмаглою шкірою. Увага Спока була на вказаному компоті.

– Добре, дякую. Для вегетаріанця вибір тут невеликий, – помітив він.

– Знаю, – співчутливо погодився незнайомець. – У мене теж завжди проблеми в цій справі.

Спок втратив інтерес до їжі; все одно не хотілося. – А? – зацікавився він. – Ви вегетаріанець, містере...

– Камінський. Гервал Камінський. Друзі звуть мене Вал. – Він посміхнувся широкою посмішкою. – Саме так, командере. Мені не до вподоби їсти плоть жодних живих істот. Справді, ваші вулканські звичаї дуже мене приваблюють.

Інші гості почали гуртуватися біля столу; Вал Камінський легенько торкнувся руки Спока. – Давайте десь поговоримо. Не подобаються натовпи.

Спок ухилився від знайомого дотику, але неохоче пішов слідом за чоловіком до вільного місця коло стіни, не бажаючи образити. Несвідомо, його погляд розшукав капітана, який зараз розмовляв з молодою жінкою в іншому кінці зали.

Камінський відстежив його погляд. – Не потрібно турбуватися, – заспокійливим тоном сказав він. – Він повернеться. – Спок здивовано подивився на нього. – Вона не до його смаку. Ви знаєте, – продовжував Камінський, не даючи Споку вставити слова. – Мене завжди приваблювали чужоземці. Такі... захоплюючі... інші. Ви це розумієте, чи не так? Відмінність – благо, так вчить ваша філософія, Спок? Не заперечите, якщо я казатиму так і про вас? – Він знову загадково посміхнувся.

Ставлення Камінського почало викликати у Спока підозру. – Здається, ви чимало про мене знаєте, містере Камінський, – прокоментував він.

– Мені б хотілося дізнатися більше, – схиляв він.

– Пробачте?

Замість відповіді, Вал Камінський підійшов ближче і поклав руку на груди Спока. – Не потрібно соромитися, Спок. Винятковість грішна. Навіщо залишати все Кірку? Ви привабливий... Я можу зробити вам добре...

Спок відступив назад, наштовхнувшись на стіну, коли до нього дійшло розуміння. Він почувався незграбним, спійманим, і ще гірше, відчув злість і сором через власну емоційну реакцію. Він набрав у легені повітря перед тим, як відповісти на благання в очах чоловіка.



– Містере Камінський, ваші уявлення про мій характер явно хибні. Моя «відмінність» від вас набагато глибша, ніж ви підозрюєте, всупереч тому, що ви чули. А тепер дозвольте... Спок поспішно залишив приголомшеного чоловіка та пішов до МакКоя, котрого помітив трохи осторонь.


– Недін! Скільки літ, скільки зим, – Кірк бадьоро привітав її.

Вона здивовано обернулася до його. – Я чула, ви тут, капітане.

– Капітане? Хіба так вітаються зі старим другом? – вигукнув він. – Я думав, зустріч буде тепліша. Хіба минуло... так багато часу? Три роки?

– Десь так. Не знаю.

– А ти така гарна, як і завжди, – відчайдушно підхопив Кірк, ледь помічаючи нехіть в її голосі. Він радів, що зустрів її; тепер вечір обіцяв бути набагато приємніший, і напевне, й ніч. Його думки вже бігли наперегони, будуючи плани, заштовхуючи хворобу на задвірки пам’яті. Три роки тому Недін Мішоль була дуже охочою – щоправда, не потрібно цим зловживати. Жінки змінюються – але, Господи, то було давно.

Він ніжно взяв її за руку. – Давай сядемо. Цікаво ж, чим ти займаєшся.

– Ох, та нічим, нічого цікавого, – вона прибрала руку, здригнувшись від його дотику.

Кірк не звернув уваги на це. – Та давай. Ти непогано служила. Коли я востаннє тебе бачив, ти була просто захоплена своєю роботою. – Вона не поспішала відповідати; він продовжив. – Я часто згадував тебе, – правдиво сказав він.

– Справді? – Здавалося, вона байдужа. – Добре, приємно було зустрітись, Джим. – Вона була повернулася, щоб піти, але Кірк знов спіймав її за руку та зупинив. Таке бувало, що від нього відмахувалися, але він зовсім не очікував цього зараз і від неї, поки...

– Що сталося, Недін? – запитав він. – Ти заручена, чи що? Якщо так, то мої поздоровлення, але ж ми можемо трохи поговорити? – Він і не усвідомлював, як йому був потрібен цей дотик з минулого, цей порятунок від теперішніх проблем.

– Ні, я не заручена, – сказала вона. – Просто, добре... – Вона подивилася на нього зі співчуттям. – Пробач, Джим, просто я зовсім не бачу причини, щоб ми... провели час разом.

Кірк відчув її утруднення. – Не розумію. Що сталося?

Недін подивилася на його руку на своїй і потиснула плечима. – Дивись, Джим, ти гарний хлопець. Я про те, що... було добре – до речі, ти тоді справді зачепив мене. – Вона трохи посміялася, нервово. – Але то було до того... до того, поки я не почула, що тобі... ее, до вподоби й чоловіки.

Її слова неначе вдарили його ножем. Він випустив її руку, очі свердлили її.

– Я зрозумів. Тож ти слухаєш плітки. Я думав, ти була розумніша, – гірко сказав він. Вона була явно в оборонній позиції.

– Я теж думала про тебе багато в чому інакше. Я обдурювала себе. Я ніколи не думала, що ти... – вона задихалася, не здатна продовжувати.

– Хто? – вимагав він, сердито схопивши її за плечі. – В чому справа, Недін? Може, скажеш? Що, слово в горлі застрягло?

Вона підвелася. Дивлячись на нього спокійно, вона сказала, – Заберіть руки від мене, капітане.

Він проігнорував спротив, схопивши її міцніше. – Думаєш, я змінився. Тобі показати? Ти хочеш доказу, на що я ще здатен з жінкою? – Тримаючи її одною рукою за плече, іншою він охопив її талію та потягнув жінку ближче у грубі обійми. – А як щодо поцілунку – як у старі часи? Побачимо, що буде, – вимагав він.

Вона опиралася, неохоча привернути до них уваги. – Джим, будь ласка. Люди дивляться – ви влаштовуєте сцену.

Усвідомлення того, де він знаходиться і що робить, вдарило його, і він різко відпустив її. Він струсив головою, намагаючись забути, злість та огида здіймалися всередині на неї та на власті дії. Недін дивилася, помічаючи його збентежений вигляд.

– Ти хворий? – вона ласкаво спитала.

Він покачав головою. – Все гаразд. Пробач мені...

– І ти мені.

Кірк подивився на неї жалісливим поглядом. Вона була сердечна, співчувала. Тепер він бачив лише жалість і мабуть проблиск відрази. Вона читала його думки.

– Вибач. Просто я не могла. – Вона чесно пожалкувала про свої слова, але через них він відчув мурашки по шкірі. Він почувався, наче йому повідомили про заразну хворобу.

– Ти ж розумієш, – благала вона. – Не може бути так само... й тепер. – Він знав, що вона мала на увазі коли я повірила, що ти спав з чоловіком, але не сказала, і він це пропустив. Не кажучи й слова, він розвернувся, залишивши її саму. Спіймавши першого зустрічного офіціанта, він значними зусиллями не давав рукам тремтіти, тягнучись по наступну чарку.

Він безцільно блукав залою, випиваючи раз за разом, смутно розуміючи, що не можна стільки алкоголю з ліками, але не міг стримувати спокуси втішити свої змучені думки. Він відчував огиду та гнів на себе через збентеженість від реакції Недін та своє ставлення до інших гостів. Він покинув був Спока самого, бо не міг більше витримувати приховані натяки та пильні погляди з натовпу і не хотів піддавати цьому свого друга.

Скотті пробував підтримати його, поговорити, але Кірк не дозволив собі псувати вечір інженерові своїм пригніченим станом. Відпросившись, він примусив себе скуштувати трохи екзотичних страв, хоч апетиту й не було зовсім.

– Капітан! Капітан Кірк!

Не можна було прикинутися, що він не почув голосу рядно одягненого енсина. Кірк попрямував до офіцерів «Ентерпрайза», які поринули у розмову з кількома молодшими офіцерами з бази.

– Вітаю, енсине. Насолоджуєтеся вечіркою? – Кірк натягнув посмішку.

– Да, сер. Но у мене проблема об’яснити містеру Буртону вкус русскої водки. Він думає, што віскі краще.

– Ех, добре, що містер Скотт зайнятий, – відповів Кірк, показавши на інженера, який, посміхаючись, розмовляв з кокетливою молодою жінкою.

– Ваш капітан не тямить у випивці, енсине. Я розумію, що його інтереси лежать в іншій площині. – Кремезний комодор бази приєднався до гурту.

Кірк затримав на ньому погляд, відпиваючи зі свого бокалу, дратуючись від перспективи стати об’єктом обговорення. Він розумів, що той закидає наживку, і вирішував, як відповісти. – Це цікава суміш. Як і все у Федерації, це різноманіття, що породжує красу, – він проковтнув решту рідини, – і чудовий смак.

– Таак, – протяжно вимовив комодор. – Ви ж знаєте все про ці вулканські філософії.

– Што ви маєте в віду, сер? – тихо, трохи невпевнено запитав Чехов.

– Не важливо, Чехов. – Кірк спробував відвернути його від розмови.

– Ваш старпом, зокрема, знає все про нескінченне різноманіття, чи не так, Кірк?

Кірк обернувся; шум музики та сміх навколо, здавалося, розчинився, перетворившись у ніщо інше, аніж дзвін у вухах. Все навколо наче сповільнилося, і він ясно бачив на розмитому фоні, як офіцери чекали почути його відповідь, як насмішкувато витріщився на нього комодор.

– Те, що думає мій старший помічник, не ваша справа, Галлівере, – рішуче промовив Кірк.

– Але точно ж ваша!

Чи то хтось приглушено сміявся за його спиною? Кірк відчував, як кров приливає в обличчя, як вогонь гніву охоплював його. Хитаючись на ногах, він стиснув кулаки. Було неясно, як капітану діяти з таким зухвалим старшим за званням. Він чітко бачив заступницький вираз обличчя Чехова та незручні погляди інших своїх офіцерів.

Не без значних зусиль, Кірк спромігся утримати гідність. Він тримав себе в руках чисто силою волі, занадто добре усвідомлюючи, як те випите підривало здатність керувати собою. Він уставився у глузливе обличчя перед собою.

– Дозвольте, комодоре... – він прикладав зусилля, стримуючись.

– Неодмінно, капітане. Ця вечірка напевне вам нудна – відволікає від вашого коханого вулканця.

Кірку хотілося розбити цю зухвалу, мавпячу пику, і він відчував, що зараз це зробить. Жоден, навіть старший за званням, не може принижувати його перед екіпажом. Чехов схвильовано вчепився в його руку.

– Капітан – будь ласка. Не обращайте увагу.

Він проігнорував енсина. – Що ви сказали, Галлівер? – його голос ніс погрозу.

Потім він відчув міцну хватку коло ліктя, утихомирюючу присутність поряд. Він майже розслабився, але у момент агонії усвідомив, що Спок бачив цю сцену.

– Прошу вибачення, капітане. Ми потрібні на борті «Ентерпрайза».

Він завагався, розуміючи наміри Спока, проте не бажаючи кидати справу з Галлівером просто так. Знов він відчув занепокоєні погляди Чехова та інших молодших офіцерів. Повільно видихнувши, він приклав зусиль, аби лишитися спокійним перед цими людьми. Він звернувся до Спока.

– Так, звичайно. Вибачте, панове. Приємного вечора. – Власний голос гулко віддзвонював у вухах, а слова, здавалося, злилися докупи.

Кірк відчув слабкість та полегшення, розуміючи, як близько було до серйозної сварки з Галлівером, і майже зомлів, підтримуваний Споком та вдячний йому. Потім з’явилося повне розуміння дій вулканця. Він пішов на засмучення самого себе та надав Зорефлоту більше речей для обговорення, але не дозволив капітану виставитися дурнем. Кірк рішуче розпрямився та тихо пішов з зали поряд зі Споком.

Знову на кораблі, його сила волі почала розвіювалися. Голова кружляла від надмірної випивки, глибоке приниження пекло очі, і він почувався таким слабким, таким хворим, як і раніше. Мовчки, він дозволив Споку відвести себе до кабінету.

Спок залишався мовчазний, поки за ними не зачинилися двері. – Капітане, сподіваюся, я не засмутив вас втручанням...

Кірк важко опустився на свою койку зі сторони ніг. – Це я тебе засмутив, Спок. Покинув тебе, потім дозволив комодору Галліверу роздратувати себе... все пішло не так цього вечора.

– Я знаю, ваші розмови не... зокрема, вийшли такі, як вам хотілося. – Низький голос тихо лунав у ледве освітленій кімнаті.

Кірк провалився у прірву відчаю. Боже, здається він дивився весь вечір. – Недін... ти бачив? – пробурмотів він, глянувши в очі Спока у пітьмі, але відвернувся, не витримавши того, що в них побачив. – Спок, будь ласка, не... шкодуй так за мене. Я цього не витримаю. – Кірк нахилився вперед, опустивши лікті на коліна й закривши обличчя долонями.

Він відчув, як покривало посунулося, коли Спок сів поряд з ним. Охопивши сильними, теплими пальцями зап’ястя Кірка, вулканець обережно, але рішуче прибрав його руки з обличчя. Кірк пробував дивитися в сторону, але Спок торкнувся його підборіддя і повернув змучене емоціями обличчя до себе.

Його шепіт був сповнений щирістю і співчуттям. – Джим... це не воно. Я... розумію. Ти не в собі. Ти все ще видужуєш від ран. Я лише бажаю допомогти тобі.

У голосі Спока було щось таке, що вимусило Кірка пильно вдивитися в нього. Зі Споком щось сталося також? Здавалося, він дійсно розумів. Вулканець продовжив.

– Капітане, ця... проблема діє на нас обох. Ні від кого з нас не очікується поведінки, як за нормальних обставин.

Кірк дивився у виразні карі очі, такі близькі до своїх. Він подався та поклав свою руку збоку на руку Спока. – І тобі боляче, так? Пробач мене. Думаю, я забуду.

Без слів, Спок дотягнувся до застібки на парадній формі Кірка, розстібнув її та обережно зняв з неопірного тіла. Кірк дозволив вулканцю допомогти вкласти себе у ліжко, помічаючи, які точні, неспішні рухи Спока, яке його дбайливе, хоча й трохи відсторонене, ставлення. Він почувався, що сперечатися сил немає; до того ж, було так втішно, що Спок піклувався про нього, полегшуючи напруження та розчарування цього вечора. Було так приємно хоча б на мить відчути, що є кому заступити на службі, є кому зрозуміти його потреби. Він знав, що випив занадто багато, і тому його думки розмивалися, рухи були незграбні, але це не притупляло болю, що весь час залишався в його розумі і тілі.

Кірк хотів розслабитися, позбутися тривоги, але одна думка залишалася на поверхні його розуму. Спок піклувався про нього, навіть коли страждав сам.

Він поклав руку Споку на передпліччя. Він відчув, як вулканець стримує тремтіння, та раптом усвідомив, який неймовірний тиск давить на Спока. І цей тиск міг дійти до точки зламу.

– Спок, як ти зможеш і далі, коли я знаю, як це розриває тебе всередині?

– Капітане, не обтяжуйте себе хвилюванням через мене. – Голос був тихий.

Кірк вчепився міцніше, тепер дійсно збентежившись. Долаючи спротив, він підтягнув Спока ближче, щоб подивитися йому в очі. Він і досі почувався мляво, але знав, що не дозволить вулканцю сховатися від допомоги. – Спок, якщо ти не можеш говорити за мною про це... – Ні, то було не те, що він хотів сказати. – Ти знаєш, що я розумію.

Карі очі опустилися, і вулканець глибоко вдихнув. – Справді. Ти єдиний, хто розуміє. Усе своє життя, Джим, я вислуховував зауваження, стикався з попередніми судженнями. Я звик до цього. Воно на мене не діє. Я – вулканець. Однак зараз я відчуваю емоції, які лише хотілося б стримати. – Він зупинився і зустрів стурбований погляд капітана. – Що вони роблять тобі... мені... Здається, ми лише фігури у шаховій грі, і зовсім скоро буде поставлено мат.

Кірк сів і схопив Спока за плечі, зворушеній іронічною аналогією, але схоплюючи суть аж занадто ясно. – Ти думаєш перевестися – прийняти «Авенір».

– Чи маю я стати капітаном, чи піти під суд?

– Спок, ні, – наполіг Кірк. – Ми ще можемо виплутатися, подолати це. Ми не повинні йти у них на поводу. – Незважаючи на слова, він відчув раптове виснаження; біль та спиртне та смуток немов опекли його вогнем, і він опав на груди Спока. Мав бути якийсь довід, кілька підбадьорюючих слів для Спока, але він був занадто знесилений. – Ми ж відіб’ємося, справді?

Вони залишалися так, нічого не кажучи; кожний підтримував та втішав іншого. У ці золоті моменти обидва вони почувалися упевнено, але близькість не могла виключити всесвіт навколо на довгий час. Вкрався болісний смуток, коли вони усвідомили, що якби за ними зараз стежили, ніхто б не зрозумів, що розділяли два чоловіки – не тілесну пристрасть, а глибоке емоційне взаєморозуміння та теплоту.

У Зорефлоті намагалися знищити ці почуття, і здавалося, мало хто мів осягнути їх взагалі.

– Спок, вони не розуміють.

Старпом помітив невиразність у словах Кірка. Його капітан був на межі емоційного і фізичного виснаження, та і сам Спок почувався вкрай стомлено. Він трохи подався назад і мовив м’яким голосом. – Капітане, вам потрібно відпочивати.

– Не можу заснути... – пробурмотів Кірк. – Вже... дні...

– Може... я залишуся з тобою? – Він питаюче дивився у смутні очі.

Кірк відповів з відтінком сарказму. – Ні. В першу чергу тобі треба бути не тут.

– Добре, якщо ти бажаєш, я піду... – Неохочий залишати капітана – в його стані, – Спок підвівся. Кірк ледве вже не дозволив йому піти, та іскорка попередньої думки надала йому сил.

– Ні, чорт забирай. Стій, Спок. Будь ласка... Я не хочу, щоб ти уходив.


Минали години. Джеймс Кірк солодко спав під легким покривалом, яким вкрив його вулканець. Спок сидів у кріслі біля ліжка, насторожений, пильний, але глибоко у своїх думках.

Через деякий час Спок посунувся та зрозумів, що досі сидів у незручній, напруженій позі. Година за годиною спливали, а він не залишав капітана. Вулканець прокручував у голові події останніх місяців знову і знову, шукаючи хоч якісь зачіпки, аби уникнути неминучого.

Що там казав старий земний вислів про непередбаченість? Напевне, якби вони з Кірком усвідомили серйозність становища раніше, їм вдалося б знайти якийсь логічний вихід з ситуації.

Але все-таки корінь проблеми був не в логіці. Спок поглянув на свого сплячого капітана та знов пригадав, скільки він дізнався від цього чоловіка, про речі, які ніколи не відкрив би сам. Раніше панувала лише логіка, не залишаючи місця інтуїції та емоційності. Спок й досі пам’ятав невдалі результати своїх логічних рішень, коли командував на «Галілео».

Чому він шукав причину, аби уникнути командування, яке йому пропонували зараз? Чи він досі думав, що командування – лише те, що є, або ж насправді боявся приймати хибні, хоч і логічні, рішення?

Ні. Він вже виріс з цих чорно-білих шаблонів мислення, і прийом корабля під командування вже не був би справжньою проблемою. Думка, яку йому не хотілося лишати, полягала в тому, що він насправді не бажав собі корабля, навіть хай і здатний був командувати в повній мірі. Проблемою і завадою логічному мисленню було покинути Кірка.

Звичайно, саме командування несло в собі чарівність для його друга. Кірк розцвітав від нього, від рішень, наказів, відкриттів, навіть битв. Щонайменше, раніше. А що відчував Кірк тепер?

Спок задумливо вивчав обличчя свого друга. Воно здавалося схудлим та змученим, навіть уві сні. Ти все ще видужуєш, нагадав він Кірку. Але те, що капітан був далеко від одужання від травм, через які страждав, було ближче до істини. Насправді здоров’я Кірка коливалося на дуже хиткому ґрунті, а невпинні зусилля знайти шлях повз бюрократію Зорефлоту майже зовсім забрали ту життєву силу, що складала значну часку його особистості, і полишили тільки холодну та в’ялу рішучість. Було очевидно, що Кірк міг не витримати багато більше.

Вулканець подумки перебрав можливості востаннє. Цілком ймовірно, що суд визнав би його винним, що принесло б у родину та на «Ентерпрайз» безчестя, але навіть якби його виправдали за полегшувальних обставин, який тягар повісить напруження від довгого та брудного, як обіцяв Зорефлот, суду на Джеймса Кірка у його теперішньому стані? Чи на нього самого, в тому ж відношенні. Спок знав, що крім стурбованості за Кірка, його власний контроль емоцій збоїв теж. З іншого боку, якщо вони з Кірком залишать Зорефлот, у такий час та за таких обставин, та спробують почати для себе нові життя, то почуття шкодування якимось чином спотворить їх приємне товариство, яке вони розділяють. Не можна позбавити Кірка його рушійної сили – командування. Призначення Джеймса Кірка – бути капітаном зорельоту, а його, Спока... яке?

Уявлення Спока про себе зазнало ґрунтовних змін за роки служби разом з капітаном Кірком. Та життєва сила зворушила його, проникла глибоко у розум та відкрила джерело піклування, що завжди знаходилося там, у серці. До знайомства з Джимом він просто існував, а тепер – жив, чесно вірячи вулканському переконанню, що саме життя кожного – найцінніше, що у нього є. То було подарунком від Джима. Хіба можна було б викинути його геть? Яке це мало значення, якщо обставини та правила, непідвладні їм, руйнували ті приємні ролі, до яких вони зникли? Якби Спок відмовився від «Авеніра», то прирік би їх обох на муки хибних звинувачень, і безперервні емоційні страждання зламали б здоров’я і дух Кірка. Тоді іншого вибору немає, ні логічно, ні емоційно. Він повинен іти. Щонайменше, тепер.

Приступ жалю, самотності болісно вдарив, але Спок суворо приборкав його. Більше не можна було обдумувати це рішення. Якось, якимось способом, цю нестерпну ситуацію потрібно спинити, і зробити це швидко, поки не стало пізно. Жоден з них не міг протягнути багато за такого стану речей. Зорефлот дав йому зробити наступний крок, і він мав діяти. Вибір завдавав болю, і хоча на це потрібен був би час, він відчував, що Кірк видереться зі свого смутку, як тільки постійний тиск зменшиться. Якось потрібно донести до капітана, що це їх єдиний шанс. Потім, коли Кірку полегшає, коли Зорефлот сховає справу в архів, вони, знов на твердому ґрунті, чітко і спокійно вирішать, яке буде їх майбутнє. А до того вони мають діяти: Кірк спрямує «Ентерпрайз» до нових рубежів життя та відкриттів, а Спок, як командир, з усією гідністю візьме на себе відповідальність капітана зорельоту.

Тепер, коли рішення було прийняте, Спок несподівано відчув себе невпевненим. Сила, яку він знаходив у собі, пошуки миру між половинами своєї особистості – рушійною силою цього був Кірк, а на «Авенірі» Кірка більше не буде поряд з ним. Вулканець командуватиме, та існуватиме, ефективно, логічно, але без друга. Найбільшою турботою зараз було благополуччя Джима. Спок більше не міг дозволити, щоб той єдиний, хто простягнувся до нього та зрозумів його, страждав.

– Ти ще тут? – пробурмотів голос з ліжка. Кірк потягся та подивився на годинник. – Майже час першої зміни.

– Я... багато думав.

Сон безслідно зник. – І?

– Я вирішив.

Кірк відкинувся, уставившись у стіну. – Ти уходиш.

Спок проковтнув. Він мусить полегшити емоційний удар, запевнити Джима, що це заради блага. – Мені... нам не можна інакше. Капітане, ви казали, що ми можемо «подолати» це. Ми ж не дозволимо їм побороти нас?

– Вони вже. – Голос Кірка був пригнічений.

– Я не вірю. Це єдиний логічний шлях, відкритий для нас зараз. Якщо ми викинемо геть наші кар’єри, наше майбутнє, тоді вони переможуть. Ми можемо обрати зробити щось інше, ніж дозволити втоптати себе у бруд їх звинувачень та правил.

Капітан повернув сповнені болем очі до вулканця. – Я ніколи раніше не чув, щоб ти говорив так... пристрасно, Спок.

– Ситуація має тенденцію викликати емоційні реакції, – спокійно відповів вулканець. Він продовжив. – Наше розлучення не обов’язково має бути постійне, Джим. Жоден з нас у теперішній ситуації не має іншого вибору. Напевне нам потрібно погодитися на менше з двох зол для того, щоб згодом здобути перемогу над їх упередженнями. – Він шукав в очах хоч якийсь знак прийняття, але знаходив лише відчай. – Скоріш за все ми опинимося розлучені на деякий час, Джим. Але, як ми побачили напротязі цих складнощів, зміни неуникні. У якийсь спосіб, якось, ми таки поборемо «їх»... і знайдемо один одного знову. – Вулканець говорив тихо, прикрашаючи обманливу картину такою щирістю, яку міг зібрати крізь свій власний біль.

Кірк поглянув у сторону. Здається, Спок вірив у його слова. Напевне... Ні, він знав так багато друзів, розлучених службою на різних кораблях у віддалених куточках космосу, які померли раніше, ніж змогли провести свою першу, обіцяну відпустку разом. Але все ще, через його емоційну невинність, Споку напевне було потрібне переконання Джима, і Кірк сам теж так хотів вірити у свої думки.

– Гаразд, Спок. Можливо ти й правий. Це єдиний шлях. І колись ми знову будемо разом. – Кірк сподівався, що його відповідь звучала як правда. Слова майже душили його.

* * * *

Головне управлення Зорефлоту було проінформоване про рішення Спока. Люіс та Уітні відверто вітали його з підвищенням, запевняючи, що він зробив правильний вибір.

Кірк методично проглинав свою щоденну порцію з «флакону щастя від МакКоя», як він прозвав ці докторові таблетки від болю та безсоння. Не настільки вже вони й допомагали, але він намагався здебільшого створювати враження впевненості та прийнятності очевидно хорошої долі Спока. Якщо пильно придивитися, у ньому можна було б побачити загнаного, заляканого чоловіка, але зовні Джеймс Кірк був жвавий, самовпевнений командир на шляху до одужання.

А Спок не мав часу пильно спостерігати за своїм капітаном чи глибоко задумуватися, як на нього вплине це переведення. Зорефлот завантажив його роботою, здебільшого поза кораблем, і більшість часу він вивчав особові справи персоналу, відвідував зустрічі, знімав дані з комп’ютерів, збирав усю необхідну майбутньому капітанові «Авеніра» інформацію. Він усвідомлював спустошуюче важке горе, Кірка та власне, від всього цього, і через те, що вони піддалися, але розраховував на його тимчасовість. Обидва вони несли в собі непохитну рішучість, волю пережити ці речі, і Спок був упевнений, що стійкість візьме своє.

Час піджимав, і Кірку потрібно було провести співбесіди з кандидатами на «заміну» Спока. Це жарт – саркастично подумував він. Вони всі висококваліфіковані вчені. Кожен впорається так само добре, як й інші. А хіба це важливо? Він не міг вирішити.

Навіть половинні зміни, як призначив МакКой, втомлювали, і після сміховинних співбесід Кірк почував себе особливо хворим. Знедолений, він пішов у медвідсік – не було іншого місця куди йти, і він не хотів бути на самоті.


Кірк сів за стіл напроти МакКоя, опустивши голову на руки. Спок на корабель ще не повернувся. Цього разу він відвідував мітинги на базі два дні поспіль. Механізм подій був справний та змащений, і вже працював, розпочавши неуникні події, які неодмінно закінчаться їх розлученням.

Кірк був так втомлений усіма цими звинуваченнями, реакціями інших, спростуваннями, хибно тлумачуваними доказами, усією безчесною ситуацією. Настільки неправдоподібно, що не будь воно такою трагедією, було б майже смішно. Спочатку чутки та приховані натяки з боку так званих друзів, далі втручення Зорефлоту. Треба було зазначити, Зорефлот – до біса ефективна організація. Якщо вони намірилися щось здійснити, воно буде зроблено до кінця. Не дивно, що Федерація не програла війну, і що сили Ромуланської та Клінгонської імперій ніяк не долали її, тож як могли на щось сподіватися Кірк та Спок? Хотілося б тільки знати.

Він підняв голову і подивився МакКою в обличчя, усвідомлюючи, що весь цей час доктор мовчки його вивчав. Чашка кофе перед ним за двадцять хвилин й досі лишилася неторкнута. Ясні блакитні очі МакКоя були захмарені стражданнями за друга.

– Джим, ти стомлений. Таблетки, що я тобі призначив, допомагають якось?

Кірк покачав головою. – Не сильно. Все одно, навіть якщо я сплю, то тільки-но прокидаюся, як проблема знову тут.

– Ех, ти не можеш управляти зорельотом під таким напруженням.

– У Зорефлоті гадають, що можу.

– Клятий Зорефлот! – випалив МакКой. Докучливі лицеміри, совають носи не в свої справи! Яке їм діло, хто чим займається в особистому житті, поки це не впливає на працьовитість?

– Це частина системи. – Голос Кірка був байдужий.

– Система бюрократів, неуки, розсілися там своїми дупами, їх хвилює, що відбувається у спальнях старших офіцерів! Їх не цікавить, хто зверху, хто знизу, воно ж їм і не треба. – Кірк здивовано поглянув на нього, але доктор продовжив. – Сам знаєш, це неймовірно. Думаєш, ми живемо у світлі часи. Подумав би, у двадцять третьому столітті люди подолають ці жалкі заборони та навчаться терпінню до всіх істот. Господи, ми дотягнелися до зірок, подолали світлові роки та встановили контакти з іншими цивілизаціями... і думаєш, ми далеко пішли від чаклунства. Так от, щось з того залишилося, і ти бачиш, багато в чому людство ще й досі таке, як і у вікторіанську епоху дев’ятнадцятого століття. Змушує задуматися. Чи повинне таке переслідування траплятися сьогодні – в наші часи – коли стається так, що два чоловіки кохають один одного...

В голосі МакКоя було щось таке, що Кірк відчув неспокій. Тепер він зрозумів, куди хиляться слова друга. – Боунс, що ти намагаєшся цим сказати? Ти ніколи раніше не відкривався, не говорив, як до цього ставишся.

Тепер настала черга МакКоя почуватися незручно. – Я не знав, що повинен був.

– Гадаю, ні. Хоча, думаю, зараз хотілося б це почути.

– Почути що, Джим? Що ти хочеш мені сказати? – МакКой насторожився.

– Що ти думаєш про ці чутки про мене і Спока, – наполіг Кірк.

Доктор зітхнув. – Гаразд, Джим – якщо тобі стане від цього легше. Я на вашій стороні, незважаючи ні на що. На твоїй і Спока. Тут. Так краще?

Кірк не був вдоволений. – Ні. Що ти маєш на увазі, «незважаючи ні на що»?

Допит Кірка почав дратувати МакКоя, але він нагадав собі, що капітану потрібна підтримка. – На що ти натякаєш? «Незважаючи ні на що» – просто словесний зворот. Ти і Спок – найближчі мені люди у світі. Я хочу, щоб вам було якнайкраще, чого б не було потрібно для вашого щастя, і, до біса, це нічия справа, крім вас самих. Я з вами. – Він зустрів погляд капітана, не здригнувшись від смутку, що в них бачив.

Його слова не полегшили біль, але Кірк м’яким голосом мовив. – Боунс, мені треба знати. Ти віриш мені та Споку?

– Що у вас нема одностатевих стосунків? Звичайно. Я би знав, якщо були б. – Він надовго вдивився у Кірка. – Ви цілком свідомі, щоб не займатися чимось, що загрожуватиме вашим кар’єрам, кораблю...

Кірк струсив головою. – Ні, Боунс. Я не це мав на увазі. Ти розумієш, що то навіть не те, чого ми хочемо? – Кірк був зневірений, але доктор пропустив його питання.

– Яка різниця з того, цього ви хочете чи ні? Головне є те, що цього нема, а вас все одно переслідують, розлучають, нищать ваші життя.

Кірк впадав у відчай. Він відчував безпорадність через те, що говорив з МакКоєм різними мовами. – Боунс, – він спробував знову, – я не хочу кохатися зі Споком, і він не хоче кохатися зі мною! – Його голос благав розуміння.

У МакКоя боліло за свого змученого друга. Скільки разів він бачив, крізь яке пекло пройшов Джим Кірк? Втрата Едіт, чи Мірамані, чи рідного брата, часто тяжкий вибір між життям і смертю, неуникні рішення капітана щодо війни та миру, рани та хвороби свої та тих, про кого він піклувався. Як він витримає дивитися на це нове пекло – втрату Спока, і не через смерть з природніх причин або під час служби, а через організацію з людей, настільки обмежених правилами та гучним ідеалізмом, що не здатних розуміти особисті потреби?

Кірку потрібні були втіха, співчуття. Доктор міг допомогти фізично: залатати рани тіла, ліками полегшити біль, полагодити ту пошкоджену систему. Попіклуватися про тіло було легкою справою. Проте МакКой завжди знав, що душевна травма може бути набагато гіршою, якщо дозволити їй гноїтися. Травматичний невроз – так це називається у книгах. Це можна було описати клінічно, назвавши точну причину, чому лікування не допомагало, чому Джим відмовлявся йти на поправку та відновлювати життєві сили після інциденту на Нелві. МакКой був спеціалістом у психології, але мова йшла не якийсь типовий випадок, а про друга, і на цей раз МакКой відчув безпорадність через надмірну близькість до нього, щоб бути об’єктивним. Просто зараз Джиму була потрібна його підтримка – дуже особиста, непрофесійна.

Намагаючись полегшити напруження Кірка, він обійшов стола та охопив його плечі. – Джим, мене не потрібно запевнювати. Я ж казав, я з тобою та зі Споком, – тихо мовив він. – Я лише хочу, щоб ви були щасливі, чого б не було потрібно.

Кірк був так втомлений. Він повісив голову та прошепотів, – І ти, Бруте?

– Що це було? – спитав МакКой.

– Нічого. – Тож навіть ти, друже мій, не розумієш, з сумом подумав Кірк. І коли Спок піде... хто зрозуміє?

* * * *

Нарешті, неминуче не могло відкладатися і далі. Час піджимав. Недовгі урочистості, на благо служби та морального духу екіпажу, були заплановані у телепортаторній, але Кірку було потрібно побачитися зі Споком наодинці востаннє перед тим, як вулканець покине корабель. Прямуючи до кабінету Спока, він роздумував, як в останні тижні, з того часу, коли було прийняте рішення, їх віддалення один від одного вже почалося. Вони зі Скотті пробіглися по деталях відправлення на наступну місію лише цього ранку, і здавалося, він несвідомо виключав уже Спока з цих планів. Вчора, коли надійшли накази про наступний пункт призначення «Ентерпрайза», він вніс їх у журнали та провів наради зі старшими офіцерами, і вже потім збагнув, що Спок навіть не знає, куди вони вирушатимуть.

Та й сам він не мав точної уяви, які у Спока плани. Він знав, що вулканець сяде на шаттл до «Авеніра», але не знав точного часу чи порядку подій. Як тільки Спой зійде з «Ентерпрайза», їх товариству настане кінець.

Як ефективно, як організовано. Зорефлот міг усе. Він і Спок кожен піде своєю дорогою, і планети продовжать свій рух, зорі сяятимуть, і... він і Спок...

Кірк ступив у кабінет Спока без дзвінка. Вулканець стояв поза столом, складаючи речі з шухляд у великий пластмасовий ящик. Він поглянув угору та сором’язливо кивнув, побачивши Кірка.

– Я викликав людей з персоналу, щоб ці речі віднесли у телепортаторну, – пояснив він. Нараз Кірк помітив штабель ящиків біля дверей, і його погляд окинув кабінет старпома. На полицях та на шафі було пусто, як і на підставці, де раніше стояв світильник. Відкриті двері шафи видавали пустоту всередині. Кімната більше не була жила, і Кірк відчув, як мимоволі скрутило у животі. Нічого не лишалося від вулканця. Нічого, що нагадувало б Кірку про нього. Тепер це була просто ще одна кімната, як і будь-яка інша на кораблі.

Він помітив, як Спок з болем дивився на нього, і неначе сподівався вберегти Кірка від цієї останньої образи або, можливо, й сам ледь витримував сцену.

– Отже, все готово, – промовив Кірк непотрібні слова.

– Майже, – погодився Спок, нахмуривши брови у розчаруванні та безпорадності.

– Що лишилося сказати, Спок? – Кірк підійшов до столу і поклав долоні на гладку поверхню. – Я хотів попрощатися наодинці, до урочистостей, але ж усе вже сказано, так? – Стомлений, він опустив голову. Весь його опір пропав, змився приливом поразки.

Спок опустився в крісло, надто виснажений навіть запропонувати Кірку втіху. – Я знаю, – мовив він м’яким голосом. – Знаю.

– Невже їм було так важко зрозуміти, Спок? Хіба те, що у нас є, таке незвичайне? Хіба не можуть двоє були вільними... любити один одного, та не бути «коханцями»? – Їх очі зустрілися. – І я це роблю, Спок. Здається, ось що має бути сказано. Можливо більше ніхто не розуміє цього, але розумієш ти, друже мій.

– Джим, – повільно почав Спок, – Поки я не прийшов на «Ентерпрайз», поки ти не взяв командування ним, у мене не було уявлення, що значить те слово. Я розумів обов’язок, лояльність, навіть прив’язаність до рідних. Але – любов? Це була занадто сильна емоція для вихованця Вулкану. Але зараз, коли ти висловлюєш свої почуття такими словами, я теж усвідомлюю їх. Так, Джим – більше, ніж брат... любов духу, душі... – Спок підвівся з крісла і Кірк простягнув руки до його плеч, охопивши їх; лагідне світло гордості та захвату востаннє жевріло в глибині карих очей.

– Ми – один, – прошепотів Кірк, – ... і я почуваюся, наче мене розривають надвоє...

– Як боляче, Джим. Вони наглумилися над там, чого не можуть розуміти. Здається вулканці мудріші, ніж я думав.

Кірк здригнувся від різких слів, але розумів. Що тепер залишалося Споку, як не відступити назад, до свого колишнього вулканського стоїцизму?

– Ти щасливий, мій друже. Твоя дисципліна вірно служитиме тобі у часи попереду. – Від початку цього важкого випробування він ніколи не чув, щоб Спок жалівся, або ламався. Постать вулканця завжди підтримувала Кірка, але як довго він міг залежати від Спока?

Повільно, наче піднімаючи величезний тягар, Спок зняв зі столу останній ящик і відніс до дверей. Він продовжив стояти спиною до Кірка, борючись за контроль над собою, наче сцена була надто нестерпна, щоб витримати її.

Кірк, відчуваючи, як повертається ниючий головний біль, підійшов до Спока і, взявши за руки, обернув його обличчям до себе. В цю мить не можна було думали про власний смуток; силоміць приборкавши страждання, він мовив з рішучістю в голосі.

– У тебе буде «Авенір», Спок. Будь його капітаном. Будь, чорт забирай, кращим капітаном у всьому Зорефлоті. Покажи їм, Спок. Ну спускай двадцять років праці в трубу. Вони хочуть, що це виглядало почесним підвищенням – чудово, прийми його саме так.

– А ти, Джим? – Спок допитливо роздивлявся його, наче не засмучуючись від слів нещирої бравади.

– А мені залишиться... «Ентерпрайз», хіба ж ні? – байдуже відповів Кірк. Як гірко... Ця гіркота, здається, відчувалася на язику.

Несподіваним рухом Кірк сунув руку в кишеню і простягнув до Спока стиснений кулак. – Я ледь не забув. У мене подарунок для тебе. – Прощальний подарунок, але він не сказав цього.

Взявши руку Спока у свою, він передав маленьку річ; пальці затрималися на теплій, сухій шкірі його долоні. – Я хочу, щоб ти це взяв.

Спок здивовано подивився на нього. У руці була офіційна зорефлотська золота шпилька капітана. Кірк завжди носив її на верхівці кластера медалей на парадній формі. – Але ж це твоя? – прохрипів Спок.

– Так. Думаю, це небагато, але хочеться, щоб ти взяв з собою щось від мене. Те, що – колись – значило для мене багато.

– Командування вже тобі не потрібне?

– Воно завжди залишатиметься потрібне. Останні роки були найщасливіші у моєму житті, найцінніші. Не буває чого й просити більше. Але я хочу, щоб ти взяв це на «Авенір». Бережи це – пообіцяй мені, – наполіг Кірк.

– Джим... я... – Спок збився, і Кірк імпульсивно взяв його у близькі обійми. Повільно, руки Спока охопили його у відповідь, спочатку нерішуче, а потім міцніше. Вони тримали один одного, в запустінні, поки Кірк не відчув, як сльози проступили в очах і, ледь помітні, покотилися по щоках.

Нарешті, Кірк глибоко вдихнув та відступив убік. – Чекатиму на тебе в телепортаторній, – сказав він ледве-ледве, але борючись за тверду рішучість.

– Джим, – зупинив його Спок, – спробуй змиритися з цим. – Він виглядав, наче хотів сказати щось іще, але Кірк кивнув.

– Знаю. – Розвернувшись, він залишив голий, пустий кабінет та невпевнено пішов у свій.

* * * *

Кірк простяг руку та вимкнув екран. Не було смислу намагатися зосередитися на звітах про споживання палива чи інших справах на кораблі. Розум не хотів їх утримувати, а невпинно блукав у холодній безодні болю в серці. Спок уходить. Зовсім скоро він покине «Ентерпрайз», і Джеймса Кірка, назавжди.

Він уходить – насправді уходить. Кірк затремтів від нової хвилі невіри та надокучливої нудоти, що охопила його всередині. Він подався вперед на хвилинку, важко дихаючи, потім відкинувся назад і провів рукою по мокрих від поту бровах.

Погляньте на мене – Джеймс Т. Кірк, наймолодший капітан зорельоту в історії. Легенди ходитимуть про мене. Всі ті медалі, всі маленькі перемоги, світи та створіння, які він зустрів та допоміг їм та навіть трохи любив їх – більше не мали значення. Я дав кільком недалеким людям збентежити себе, потім, коли по мене прийшов Зорефлот, я викинув все геть. Я до кінця, до кінця дозволив, здався...

Що сталося з тою моєю рушійною силою? Кірк струсив головою, намагаючись винирнути з рою невчасних згадок, фрагментів думок та видінь міцного, самовпевненого Капітана Зорельоту, сміливого командира, хто не боїться чужинців, монстрів, ілюзій...

Куди поділася вся вона, впевненість у власній правоти, воля до боротьби? Кірк із жалем згадував свій суд через зникнення Бена Фінні. Всі ті докази були проти нього, а він все одно вірив в себе.

Спок тоді прийшов йому на допомогу, встав поряд з ним, як завжди – і як зараз, у час цієї гнітючої біди. Тепер, навіть з підтримкою вулканця, він слабшав під тиском негативного ставлення інших. Він потрібен мені, все ще потрібен, так сильно... Кірк встав і незграбно пішов до кута, де було ліжко, відбиваючись від суворої правди того, що він допустив.

Це не я. Джеймс Т. Кірк не здається. Він спотикнувся, сперся на відкриту шухляду шафи і здивовано дивився у дзеркало. «Але ти зробив це, зробив таки. Ти дозволив відступити. Ти припинив спротив, коли стало трохи жорстко. Ти дозволив кільком маленьким ранам підірвати весь свій дух, і спробував прикинутися, що все мине саме, забудеться... і, чорт забирай, ти втратив найкращого друга, який коли-небудь був у людини, і якщо ти навіть...» Слова, проціджені крізь зуби, наче ударом відлунилися у тихій кімнаті.

Що то я був за друг? Що за чоловік? Кірк знав, що рішення у кінцевому рахунку стане варте йому Спока. Як вони обманювали себе помилковим сподіванням, що розлучення не буде назавжди. Життя службою у космосі багато в чому здавалося азартною грою, навіть коли вони були разом. Поодинці, їх шанси танули взагалі.

Кірк вчепився слабкими руками в шухляду. Голова гуділа, і він на хвилинку поклав її на руку. Він стискав у кулаку майже повний флакон таблеток. Боунс, мій друже Боунс, з болем думав Кірк, ти не розумієш, але хоча б спробував допомогти мені фізично. Як шкода, що ти не знаєш, який блаженний порятунок дає твоє медичне диво. Все, щоб забути біль у голові, забути всі ці прикрості. Невгамовне биття в шиї ззаду гострішало. Кірк захитався, відштовхнувся від шафи та поплівся назад до столу.

Нещасний Спок, я і йому зруйнував життя. Перетворив його на безлад так само, як і власне. Збентежений, Кірк лаяв сам себе, тих, хто почав чутки та вірив їм, начальство з Зорефлоту, і навіть самі зірки. Розчарування та злість переповнювали, ламали його та не відпускали.

Спок напевне знову сховається у своєму панцирі, страждатиме у тихій самотності до кінця своїх днів...

О Боже, самотність...
Кірк відчував її вагу в грудях. Нема до кого звернутися. Кожен командує своїм кораблем, обидва, але не разом, і нікому зрозуміти слабкості капітана, потребу любити, права на помилку.

Його думки сплуталися у туманній суміші ніжності та відрази до себе, любові та огиди, поєднання болю тіла і душі. В одні моменти це Зорефлот був неправий у своїх діях, в наступні – він був упевнений, що винен сам. Капітан ніс відповідальність...

Капітан... Його екіпаж на «Ентерпрайзі» поводився не так вже й погано, хоча б за його присутності, але Кірк знав, що мораль впала, а з нею і дисципліна. Спока втрачено, лояльність екіпажу танула, дивне ставлення старих друзів, командування... Спок...

Втрачено... втрачено все... Пустота, остаточна пустота відлунювала майже фізичним болем в голові. Помилки, згаяний час, загублені цінності, втрачена дружба... Занадто багато, занадто багато щоб навіть думати про це. Уривки змучених думок лише марно повторювалися один за одним.

Джеймс Кірк схилився вперед, опустив лікті на коліна, і, закривши обличчя руками, замружився у гірких сльозах болю, самотності та запустіння.

* * * *

Спок увійшов до телепортаторної, безсумнівно, востаннє. Нова жовта командирська форма надавала упевненості, яку сам він не відчував. МакКой, Скотт, Сулу, Кайл і почесна варта – вже тут, і якби це дійсно була урочистість, як передбачалося, обличчя у довгій шерензі не були б такі похмурі.

Вулканець вже обмінявся прощаннями особисто з тими на борті, кого вважав друзями. Останній збір у телепортаторній був лише зорефлотською формальністю, що не обманювала тих, для кого розставання дійсно мало значення. Його обличчя, байдужа маска неемоційної вулканської зовнішності, теж нікого не обманювало. У кімнаті стояла незручно тиха, напружена атмосфера очікування, ні з нетерпінням, ні без нього, на прибуття капітана. Як тільки він прийде, почнеться дуже коротка церемонія, якої ніхто те хотів, але й не міг запобігти.

Спок стояв твердо, зчепивши руки за спиною. Він намагався не розглядати знайому кімнату, не вдивлятися в обличчя присутніх у ній, і не згадувати, як багато разів він матеріалізувався на цих самих площадках з відчуттям полегшення, безпеки, повернення додому після чергової небезпечної місії. Додому. Скільки вже років думав він так про «Ентерпрайз»? І чому? Вулкан був його домом, місцем, де він народився. Але він покинув його добровільно, за власним бажанням. Що ж створювало цю відмінність, змушувало його визнати слова «кращий зореліт у флоті», у які, здавалося, і він теж вніс свій вклад?

Він знав відповідь навіть без думок. Одна людина створювала відмінність. Одна людина, до кого завжди можна було повернутися, на кого покладатися, з ким стояти поруч. Тепер, хоча цей чоловік ще був тут, Спок знав, що тепер сам він більше не повернеться. Шпилька Кірка важко покоїлася на грудях, ця маленька, але справжня пам’ять любові. Він знав, що капітан запізнюється.

Скотті гучно прокашлявся. Спок подивився навколо і побачив МакКоя, який неспокійно переминався на каблуках. Незграбну пишу порушив інженер.

– Мабуть я подзвоню до кабінету капітана подивитися, що його тримає. – Спок кивнув. Він досить гарно уявляв, що затримує капітана. Джим готувався явитися в образі «блискучого-галантного-командира-зорельоту», а цього разу було непросто. Він зробить це заради екіпажу, заради корабля, але потрібно трошки часу, щоб зібратися. Спок чудово розумів, яких зусиль вимагав контроль над зовнішністю.

Виклик Скотті до кабінету капітана залишися без відповіді. «Він вже йде», оголосив інженер присутнім. Вони чекали.

Коли б він не прийшов, це буде зарано – нелогічно обмірковував Спок. Час, що залишався, вимірювався хвилинами, ліченими хвилинами до неуникного. Завтра «Ентерпрайз» зійде з орбіти і вирушить з варп-швидкістю на свою наступну місію. Науковий офіцер, котрий залишиться, згодом теж покине це місце на борті шаттла до «Авеніра»... до «майбутнього». Його майбутнього? «Авенір» буде під його командуванням – його кораблем. Більше вже не частинка «Ентерпрайза», він підніметься на борт, де обличчя нові, незнайомі...

– Може спробувати знов? – він почув стурбований голос МакКоя. – Джим вже був би тут, якби пішов був, коли йому дзвонили.

Скотт подзвонив ще раз, але знову відповіді не було. – Я викличу його загальнокорабельним оголошенням. Він напевне кудись відволікся по дорозі.

– Ні! – досить несподівано відрізав Спок. Ідея викликати капітана інтеркомом, збентежити його вразливість механічним втручанням, тяготила вулканця. Він розумів неохоту, можливо навіть неспроможність Кірка провести це останнє прощання. – Я... подивлюся, що його затримує, панове, – визвався він.

МакКой проникливо, питально підняв брову. – Спок, Джим... – але довгим поглядом Спок змусив доктора замовчати.

– Я впевнений, що щось утримує капітана. Я постараюся визначити, що це, і запропонувати свою допомогу. – Він випрямився і вийшов з телепортаторної.

МакКой зітхнув. Цей чортів вулканець розуміє людей краще, ніж ми самих себе. Що Джим робитиме без нього?

А Спок йшов до кабінету капітана. Він підозрював, що побачить. Джима, який так відчайдушно намагається вибороти впевненість, поховати біль і страх під ореолом командування, переконатися, що жодна тінь неспокою не похитне ні на мить його постать. Він не хотів би, щоб навіть Спок бачив це останнє страждання, щоб уніс з собою щось інше, крім пам’яті про відважного Капітана зорельоту.

Ось що він намагався сказати Споку тоді, коли прийшов до кабінету вулканця попрощатися з ним наодинці.

«...«Авенір», Спок. Будь його капітаном. Будь, чорт забирай, кращим капітаном у всьому Зорефлоті.»

Другим кращим... аж поки командуєш ти, Джим
, сказав Спок собі. Коли він підійшов до кабінету Кірка, його обкотила хвиля тривоги. Холодні пальці нез’ясовного жаху схопили його – почуття біди, несподівана пустота. Він натиснув кнопку дзвінка.



– Джим, – тихо покликав він. Будь ласка... як сказати йому. Як зробити йому легше. Звуків зсередини не було.

Спок підніс руку до автоматичних дверей. Кабінет капітана все ще відкривався від дотику старпома. Двері зсунулися, і показався неосвітлений інтер’єр. На перший погляд здавалося, що в кімнатах пусто. Потім очі вулканця звикли до темряви, і Спок відчув нову тривогу.

Він оглядав кімнату, не розуміючи, поки очі нарешті не знайшли щось частково затемнене та невиразне у мороку. Повільно ступаючи вперед, він відчував тілом і розумом, холод прокрадався всередину. Усвідомлення прийшло раптово та спустошуюче ясно. Дійсність, на яку дивилися очі, розум намагався заперечити, але він знав... він знав...

Хвиля холоду переросла у гнітючий жах, коли він побачив тіло Джеймса Т. Кірка – розпластане, бездиханне... з пустим флаконом у руці...



~ ~ ~ ~


Повість опублікована в журналі Контакт (№4), США, 1977
contactzine.com/contact-4



URL
Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

Sonak ~ Між відомим і невідомим

главная